Відома телеведуча (програма «Підйом», Новий канал), яка починає свій ранок з усією країною, – Оля Фреймут, погодилась поспілкуватись з «ГУЧНИМИ ІМЕНАМИ» про літературну українську мову, діалекти та мовні стандарти.

Олю, твоя українська мова дуже яскрава, дійсно милозвучна і вишукана. Як ти здобувала це лексичне багатство?
Я читаю останнім часом англійською, навіть Достоєвського, і читаю українською дуже багато. Слідкую за тим, що відбувається в українській літературі. Неймовірно люблю Марію Матіос, Уласа Самчука, Загребельного, Люко Дашвар, подобається Світлана Пиркало, хоча, у неї, можливо, трохи своєрідна мова.

Як визначаєш, читати тобі цю книгу чи ні?
З перших сторінок знаю, варто мені читати автора чи не варто: коли я бачу, що мова письменника бідніша, ніж моя, таке часто буває; деякі автори пріоритетним мають сюжет, а вже потім думають, як його оздобити, якими словами. Я перш за все читаю, щоб стати мудрішою. Чому хтось вбив когось мене мало цікавить. Більше потребую мовного збагачення, люблю спостерігати за тим, як автор оперує словом.

Мені цікаво, коли забуті українські слова на поверхню здіймаються.

Пристаєш на літературні суперечки?
Нещодавно у мене була суперечка на балконі. Прийшли коліжанки, ми пили чай, і одна дівчинка філолог каже: «Ти знаєш, що слова «мрія» донедавна не було і тільки в 1930 році з’явилось». Я кажу: «Як? Як же Леся Українка, яка ще наприкінці XIX ст. писала «Мрія не зрадь» – відомий вірш». Мені подобаються інтелектуальні розмови з тими, хто читає. Я вважаю, що кожен мусить читати. Боляче, що зникає українська мова. Багато людей навмисно переходять на російську мову. Вигідно, щоб російськомовне суспільство мало тебе за свого. Попри модність української мови, багато хто її сторониться. А мені страшно за народ, який втрачає обличчя, зникає.

Діалекти сучасне українське суспільство ігнорує. Чи не так?
З діалектами важче. Це вже зусилля треба зробити над собою, щоб вивчити ту чи іншу говірку, зрозуміти мову Закарпаття чи Прикарпаття. Ми трошки розлінилися, поводимося так, як зручніше. Останнім часом помітила тенденцію орієнтуватися на англійську мову, користуватися мало забарвленою, але зручною мовою, з куцими синонімами. Тому діалекти – своєрідний виклик, який мало кому потрібний. Це зайві зусилля. Мова українська – дуже багата.

Зараз треба боротися за кожне слово, щоб його не знищили. Не хочеться повторювати історію Скрипниківського правопису, що існував у 30-х роках, а потім його знищили і тепер в німецьких архівах знаходять давно забуті слова.

Належиш до прихильників стандартизації мови, так званої літературної?
Це красиво. От я, коли спілкуюся з людиною, одразу розумію, з першого речення, хто вона. Стає зрозуміло, в якому керунку вести розмову. Перше речення – наша презентація. Щоб викликати захоплення, згодяться діалекти, або маловживані слова. Наприклад слово «м’яцкало» заінтригує більше, аніж «те, що товче картоплю». Так було на кухні. Ми робили обід з подружками. Я звернула на себе увагу. Хоча всі займались своїми справами. Кажу: «Дівчата, де м’яцкало?». «М’яцкало? – здивувались вони. – Що таке «м’яцкало»?». І я вже ніби виділилася з натовпу. Треба намагатися розмовляти по-іншому, правильно і красиво. Я навіть свою Злату вчу: «Розмовляй правильно. Стеж за манерами. Не знаю, як складеться у тебе життя, станеш ти заможною, чи ні, але у тебе завжди будуть твої «ознаки леді», які виведуть тебе у високе суспільство.». Чистота мови – це ознака вихованості і аристократизму, не рагульства. Багато хто комплексує. Сестра каже: «Де резиночка?». Я у відповідь: «Гумки на полиці у ванні». «Ой, гумки, гумки, резинка і все», – вона. Я відчуваю, що багато хто комплексує сказати «гумка», «листівка», замість «відкритка». І коли ти говориш правильно, всі: «О, зарозуміла. Для чого ти випендрюєшся?». А навпаки: потрібно з цього фішку зробити. Подавати мову впевнено, красиво, щоб з тебе брали приклад.
Розмовляла: Ірина Новоставська

Фото: прес-служба «Нового каналу»

Джерело: ГУЧНІ ІМЕНАhttp://bignames.org.ua