Письменниця Міла Іванцова – це жінка-загадка. У кожному її слові криється таємниця. Розмовляє афоризмами. Всі загадки відкриває у книгах, але не до кінця. Ця талановита жінка, окрім українського слова, володіє французьким та російським, вміє декорувати інтер’єри та цікавиться петриківським розписом. Дипломант літературного конкурсу “Коронація слова”.  «ГУЧНІ ІМЕНА» вирішили поспілкуватися з майстерницею слова про незрозумілі книги, критику і досконалість малих форм.

Пані Міло, чи впливає критика на ваш вибір книги?
Я читаю не так багато, як дехто з моїх знайомих авторів чи журналістів, наприклад, я вражена, як встигає за усіма новинками Галина Вдовиченко, чи як Ірина Славінська встигла прочитати за 2 місяці 30 книжок, бувши експертом рейтингу «Книга року БіБіСі». Мабуть, вони більш організовані люди, ніж я, чи швидше читають. Чи те й друге разом.
Останні кілька років здебільшого читаю сучасну українську літературу. Мене цікавить її розвиток, який бачу не лише ззовні, а і з середини, тому що сама стала його учасницею, знаю особисто чимало авторів.
Але непросто зорієнтуватися в щорічній хвилі нових книжок, хоч вона й не така потужна за кількістю, як щорічний вересневий вихлюп романів у Франції.
З Львівського книжкового форуму я привожу багато новинок, потихеньку їх прочитую, звісно, купую щось нове чи дослухаюся до порад друзів. Ще слідкую за новинками сучасної французької прози.

Нещодавно закінчила переклад роману «Підземні години», який видавництво «Нора- Друк» планує надрукувати влітку, а на Львівський форум запросити авторку Дельфін де Віган.

Корисним провідником серед свіжих книжок став конкурс читацьких рецензій, що йде паралельно з конкурсом «Книга року БіБіСі» – відгуки читачів та критиків інколи є першою інформацією про нову книгу. Також я продивляюся літературні сайти «Буквоїд», «Літакцент» та сайт «Сумно?». Хоча, звісно, всі люди різні, не однакові їхні смаки, і хороша рецензія – то ще не гарантія того, що книга мені сподобається.
Про обкладинки – не думаю, що вони є для мене визначними у питанні, чи читати дану книгу, бо я вже не вважаю себе пересічним покупцем книжок, якого видавці намагаються привабити обкладинкою, назвою чи слоганом під нею. Проте деякі «упаковки» здатні мене відштовхнути. Так само назви і презентація сюжету на обкладинці ззаду. Просто є теми, мені в даний час не цікаві, чи такі, які я б воліла не зачіпати.
Легко читаються книжки співзвучних мені авторів. Є письменники, яким я довіряю і чекаю нових творів.

Скільки бувало незрозумілих для вас книг?
Як на мене, немає жодної людини, якій би подобалося ВСЕ. Така всеядність насторожує швидше, ніж неприйняття чогось. Хороша, ТВОЯ книжка – це ніби твій друг. Новий, чи вже старий. Як людина. Але ж не можуть всі люди, що нас оточують, бути нам друзями? Хтось тобі зрозумілий, приємний, хтось не такий, як ти, в чомусь сильніший, розумніший, і ти тягнешся до нього, щоб самому чомусь навчитися, у чомусь розібратися. Є люди, що не викликають майже ніяких емоцій. А є ті, що викликають здивування своєю інакшістю чи навіть неприйняття, дратують. Мабуть, так і з книжками.
Мені не все подобається. А зважаючи на те, що читаю я не дуже швидко, то буває шкода витрачати час на те, що я себе силую читати. То й кидаю. Мабуть, це погано. Але насильство над собою не має сенсу, коли читання не професія, а задоволення для душі та розуму. Я не читаю за чиїмось завданням, і «народ» не чекає моєї реакції на якісь твори. Тут я – приватна особа, рядовий читач і не збираюся нав’язувати комусь свою думку, хоча, звісно, її маю. Але будь-яке мистецтво – це не математика. Його сприйняття – річ суб’єктивна.

Коли читаються книги найкраще?
Не знаю. Мабуть, коли знаходять відгук у твоїй душі. Коли тобі хочеться підписатися під багатьма фразами з тієї книги. Чи коли ти п’єш інформацію з неї, і вона тобі смачна.

Що повинно трапитись, щоб сісти і написати книгу?
Потрібно її вже скласти в голові, в душі, виносити, виростити в собі. А тоді вже можна сісти й написати. Початок книги в усіх по-різному, мабуть. Впаде непомітно якесь зерно і лежить до пори. Потім починає проростати. Чи «шарахне» ідея, запліднить тебе і починаєш її виношувати. Правда, це ще не гарантія, що народиться щось вартісне. Чи взагалі народиться.
До речі, днями мене «шарахнуло». Тепер думаю…

Як ви реагуєте на критику своїх книг, особливо з боку журналістів?
Без істерик. У них така робота. Це нормально. Живі люди. Різні. На всіх не вгодиш.

Яка книга на вас шалено повпливала? Відчуваєте це проникнення в тіло, серце і розум досі.
«Маленький Принц» Екзюпері. Чимало часу знадобилося, щоб його зрозуміти. А може, і досі не до кінця. Що не заважає його відчувати.

Що порекомендуєте почитати читачам “ГУЧНИХ ІМЕН” навесні?
Новели Андре Моруа (чи його ж «Листи до Незнайомки»), або хорошу поезію – як вітаміни для оживання після зими. По одному на день. Зранку, якщо є така можливість, щоб потім день жити з думкою про прочитане, чи на ніч, запустивши тему на наступну добу. Це як обмірковування короткометражок. Я взагалі люблю «малі форми», маю цілу полицю збірок різних авторів. І все думаю, чому у нас, як книжка, то це має бути неодмінно роман? Мрію, що знайдеться спосіб оживити «малі форми» та привернути до них увагу. Вважаю, що написати вражаюче коротке оповідання важче, ніж великий роман. Майстри «малих форм» – великі майстри!

Розмовляла: Ірина Новоставська
Фото: з архіву Міли Іванцової
Джерело: ГУЧНІ ІМЕНАhttp://bignames.org.ua