“ГУЧНІ ІМЕНА” мали можливість поспілкуватися з відомим сценаристом, письменником, в минулому – рекламістом, Денисом Замрієм про сценарний ринок, його зародження і перспективи. 10 років минуло, від тоді, як Денис продав свій перший сценарій.

Денисе, ти вже давно на сценарному ринку. Чи працює ремесло сценариста в Україні, як і відколи?
Не дуже добре знаю радянський період, але фільми знімали і продавали.

Чув байку, що за “союзу”, кіно було другим місцевим продуктом за прибутками після горілки.

До 2004-2005 років казали: “Кіно. Кіно. Треба знімати кіно”. Але при цьому ніхто не знімав. З 2004-2005 та сама історія з розмовами: “Давайте кіно”. Тільки вже з конкретними діями: цікавилися сценаріями. З’явився ринок, з’явилась можливість до російських пакетів додавати українські фільми, щоб хоч якось їх продавати. Маємо розуміти реалії, що ніхто не буде купляти один фільм, якщо це не “Аватар”. Телеканали сформували сітку: 52 тижні у році, отже, принаймні, 52 фільми, щоб щонеділі показувати кіно, або 104 – кожен вікенд.

Тоді я продав свій перший сценарій і це була карколомна історія. Продюсери запитували у всіх: “Дайте сценарій, дайте сценарій. Може, якесь кіно зробимо”. Автори приносили 1 аркуш паперу, 2 аркуші, а в мене було 90 сторінок з 2 співавторами. Продюсер з переляку відразу купив, бо чітко розумів, що раптом хтось інший купить.

Добре, що його доля спіткала бути неекранізованим, бо він був жахливий. Перший сценарний успіх дав вихід на інших продюсерів, інших режисерів. Ось так почався мій сценарний шлях.
Писати сценарії почав, бо їх купували, сформувався ринок. Якби їх не купляли, я би далі писав рекламні ролики, які приносили тоді прибутки.

Скільки реально в Україні сценаристів, які є затребуваними? Те, що я чула від продюсерів, що потужних не так і багато.
Андрій Кокотюха, Микола Рибалка – сильні сценаристи, але їх набагато більше, і креативна, розумна молодь підростає. Це 50-60, які фахово працюють з серіалами, кіно, телевізійники. Хтось пише “Ювеліри”, “Насті”, “Марусі”, які виходять на екранах в Україні та в інших країнах. Я всіх не знаю. Не те, що я сноб, ні з ким не розмовляю, насправді зі всіма товаришую, але у зв’язку з професією, я з іншими сценаристами не стикаюся зазвичай, працюю з режисерами, продюсерами, агентами, видавцями, хоча раз у році я зустрічаю сценаристів в журі Міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”.

Коли закордоном виходить в прокат кіно, широкий глядач знає сценариста, не тільки режисера.
Інколи знають. Стіва Мафорда знаю, який “Шерлока” написав, а більше і не скажу. Маріо П’юзо написав “Хресного батька”. Я не в курсі, хто автор сценарію “Аватар” і “Зіркових воїн”. Хоча це соромно, не пишіть про це (сміється).

Тобто всі володіють інформацією про продукт, а хто задіяний в його виробництві, залишається за завісою. Можливо, додатково знають режисера – це професійне середовище, кіношанувальники. Масовий глядач – фільм асоціює з назвою, кіноакторами, музикою.
Це правильно. Актори продаються, коли вони мають всенародну любов. Не важливо, який актор, важливо, щоб його любили люди. Тоді вони шукатимуть улюблених акторів в прем’єрах: гарну Ольгу Сумську, сексуального Костянтина Хабенського, няшного Леонардо Ді Капріо. Режисер в певному сенсі теж може бути фактором продажу, якщо має велике портфолію, знаний в багатьох країнах як культовий, приміром, Педро Альмадавар, Люк Безсон, Ларс фон Трієр.

Сценарист – це не фактор продажу фільму.

Йому треба піаритися, бути відомим у вузькій спільноті: режисерів, які можуть бути агентами, продюсерів, які можуть дати грошей за сценарій, серед сценаристів. Не тому, що фільм написав я, приміром, чи хтось інший.

Гендерно, більше чоловіків сценаристів?
Мабуть, так, принаймні, я більше зіштовхуюсь з чоловіками. Хоча з більшим задоволенням зіштовхувався б з жінками. Продюсери і режисери теж чоловіки. Інколи жінка стає режисером, а продюсером – тим паче.

Чи чесний ринок зі сценаристом? Традиційно на майстер-класах, на зустрічах з продюсерами це питання підіймається: Чи заплатять обумовлену суму? Чи вона адекватна? Чи взагалі заплатять?
Завжди зі мною дотримувались слова. Бувало таке, що я написав сценарій, а його не купили, але тоді у мене лишається сценарій. Договори не читаю особливо, але, доки не отримав гроші, не підписую. Це не дуже великі суми, щоб “на них кидати”. Хоча я дуже часто в колег читаю у Фейсбуці на сценарних: “Та це я вигадав історію про це, у мене її вкрали”, “Це була моя ідея, у мене вкрали”. Мені здається, що ідею неможливо вкрасти.

Ідея – це коли я з кимсь пиво пив і розказав. Сценарій – це 90 сторінок. Ідею можуть вкрасти, можливо, але сценарій в моєму досвіді не крали жодного разу. У всій мільйон ідей, а от написати 90 сторінок може не кожен.

Чи розвивається професія сценариста в Україні? Якщо порівняти наших сценаристів з закордонними, на якому рівні українські?
Українські сценаристи на низькому рівні, порівняно з існуючим іноземним кіноринком, порівняно з китайською пропозицією, як це не прикро казати, хоча вище драматургічно за індійських колег.

Часто помічаю, що я вигадав неймовірний хід, дійсно його сам вигадав, сам дійшов, а потім читаю, що в американців це вивчають на другому курсі.

Навіщо далеко ходити, можна порівняти їхнє кіно і наші телемувики. Деякі кажуть: “Це просто наша аудиторія”. Може, аудиторія наша, але ці 42 мільйони осіб дивляться і американські фільми, і українські. Вони ходять в кінотеатр і бачать певної якості продукт, а в телевізорі – зовсім інше.

Як розвивати професію сценариста в Україні? Коли я спілкувалася з різними фахівцями кіносфери, всі говорили одні і ті ж слова: “Повинні приїжджати іноземні фахівці, передавати досвід, зокрема, викладачам, які читають лекції в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, щоб вийти за рамки існуючого кіно в Україні, яке не затребуване у світі і в нас”.
Мене ніколи ніхто не вчив драматургії, що сам прочитав, те і знаю, який досвід отримав, такий сьогодні маю. Інших сценаристів теж особливо ніхто не вчив. Я зараз навчаю, але, чи багато можу навчити? Тільки те, що знаю сам. Мабуть, варто навчатися в іноземних фахівців, але не тому, що рівень вищий, а тому, що у нас вчити нікому. Коли я навчаю студентів, знайомлю їх з нашим ринком, що куплять, а що ні.

В іноземців можна вчитися сценарним ходам, але все одно має бути куратор місцевий, який знає як розмовляти з місцевими продюсерами, якою мовою, які сценарії пропонувати, а які – ні. Іноземці хіба зможуть пояснити наш ринок? Вони його взагалі не зрозуміють.

Мій співавтор Костянтин їздив у Голівуд, розмовляв з американцями, вони кажуть: “А що у вас за бюджет?”. Він каже: “Мільйон”. Вони: “Дуже-дуже мало для кіно”. З подібним бюджетом вони навіть працювати не будуть.

Зараз тенденція навчання не тільки в сценарній сфері. Чи дійсно навчання дає, особливо в сценарній справі, результати? Чи це трошки казкова гіпербола, а насправді гарно поспілкувалися, попили кави, побачили ще трошки світу.
Художник може малювати картину і в своєму соці варитися, письменник олівцем писати і не думати про соціальне, а сценарна справа – мистецтво колективне.

Треба ходити на тусовки, засідання, щоб спілкуватися з режисерами, продюсерами, аби бачити можливих партнерів, їх треба звідкись брати, вони на вулиці не ходять, їх можна тільки на заходах зустріти.

Як можна описати крутого сценариста в Україні?

Він зазвичай виглядає не дуже добре. Це не юрист, якому потрібен галстук, туфлі гарненькі, який має вражати. Не сценарист вражає, а його сценарій.

Як прорватися на ринок початківцю?
Сценаристи дуже багато думають про те, як прорватися на ринок, як поспілкуватися з продюсером, як знайти кінці.

Думати треба про те, що ти готовий запропонувати, який сценарій. Якщо ти напишеш гарний сценарій, його стовідсотково куплять. Гарантовано з власного досвіду.

Коли я перший сценарій писав, не було взагалі ринку, але був сценарій і з’явився покупець. З іншими сценаріями – та сама історія. А зараз мені дзвонять і замовляють.

Перші 5 сценаріїв я писав на свій страх і ризик.

Думав про історію, чи вона сподобається глядачам, чи її куплять. Писав її, готовий продукт пропонував кільком продюсерам. А за 5-ий сценарій взагалі була бійка між 2 продюсерами. І це був відлік неповернення, коли почали дзвонити і пропонувати написати на замовлення. Зв’язки, звісно, тут щось вирішують, але якщо ти лайно написав, ніякі зв’язки не допоможуть.

А якщо ти нічого не написав, а займаєшся пошуком продюсера, давайте змоделюємо ситуацію. Найшов ти продюсера і продюсер говорить: “Ти хто?”. Ти кажеш: “Я сценарист”. А він каже: “Чудово, давай щось почитати”. А ти кажеш: “А я ще нічого не написав”. Він каже: “Ну добре, коли напишеш, приходь”.

А 90 сторінок писати 2-3 місяці, “ок” – місяць будеш надщесерце писати і напишеш. А за місяць цей продюсер про тебе не згадає. Повторюю, що вийти на продюсера завжди можна, а от написати – це професіоналізм.

Якщо відхилитися від професії і зазирнути в жанри, на каналах досі показують мелодрами і детективи, а комедії – чомусь ні, в письменницьких текстах – теж жанр комедії це виключення, аніж правило, хоча, згідно різних рейтигів, комедії займають високі позиції.
В українській літературі є класна письменниця Олена Степова, в російській – Діна Рубіна. Це не чистий гумор, а іронія, але про комічний жанр. В кіно – складно знайти режисера, який здатний знімати комедію.

Якщо ми візьмемо Радянський союз, то хто там комічні режисери? Гайдай, Данелія і Рязанов.

А трагічних, воєнних можна нарахувати сотню гарних режисерів. Комедійний режисер – це рідкісний погляд на світ. А ще проблема – знайти комічних акторів. Третє питання – це проблема маркетингу. Гумор, на відміну від сліз, не інтернаціональний. Те, над чим сміємось ми, не будуть сміятися американці, та й інші національності.

Ми дивимось французькі, італійські, англійські, американські комедії і сміємося разом з ними.
Французькі – дивимось, американські – підлітковий гумор (зрозумілі різні фізіологічні речі – метеоризм, нудота), а складний гумор ми малоймовірно зрозуміємо. “Містер Стрейнжлав” – це насправді комедія, а я завжди думав, що це трагічний фільм.

Україна – країна гумору. Приміром, відомий львівський, карпатський, закарпатський, одеський гумор.
Я як мешканець півдня половину слів їх не розумію, не те, що гумор. Не інтернаціональний навіть у рамках країни. Одеський – смішний. Вони досі жартують, Жванецький, Шатров, але жартують вони в Москві, бо там більше платять.

Найдовша форма гумору сьогодні – це анекдот.
Та й анекдотів останнім часом немає: їх Фейсбук вбив. Раніше анекдот був засобом комунікації, а зараз – це виконують соціальні мережі.

Де додатково можуть заробляти автори, окрім письменницького і сценарного ремесла?
Зараз відкрилися величезні перспективи, завдяки Інтернету. Опановую ринок письмового контенту в онлайн мережі. Я помітив два важливих аспекти: перший – там не потрібен перфекціонізм, пишеш швидко, легко і це читають. Як тільки починаєш мучитися, переписувати, думати, це не читають. Другий – цей ринок здатен поглинути будь-яку кількість контенту: скільки буде, стільки з’їсть.

Конкуренцію поважним продюсерам і видавництвам почали створювати невеликі сайти, де пишуть про “10 кішок”, “10 гарних дахів”, “10 чудових міст планети”.

Я б на місці видавництв, продюсерів дуже задумався, бо бачу, як народ тікає туди. Чому? Бо це швидко, легко і за це платять непогані гроші.

А піратство?
Для того, щоб контент з’явився, його мають купити 1 раз. Далі будуть постити безплатно – це зрозуміло. Але 1 раз купують і цього достатньо.

Спілкувалася: Ірина Новоставська
Фото: з архіву Дениса Замрія
Джерело: ГУЧНІ ІМЕНАhttp://bignames.org.ua