Емоції і гра, яка вмістила в собі цілий світ. Гра, що кидає, то в холод, то в жар. Римма Зюбіна – актриса, яку треба дивитися в театрі. «Римма не схожа ні на кого», «Римма Зюбіна мені нагадує Джульєтту Мазіну. Очі, темперамент і ще щось невловимо заворожуюче», «Справжній талант. Справжня іскра», – це слова глядачів. «ГУЧНІ ІМЕНА» зустрілися з артисткою в Молодому театрі. Розмовляли про професію «актора» за філіжанкою запашною кави з особливою кислинкою.

Часто актриси зрілого віку грають молоду дівчину. Як гадаєте, це правильно?
Мене цікавить питання усвідомлення старості. Я часто замислююся, що не відчуваю віку. У виставі «Четверта сестра» (Молодий театр), коли вибігаю Танею, спочатку зупиняю себе і ставлю на місце глядача. Адже як людина театру, завжди негативно сприймала ті моменти, коли зрілі актриси грають ролі молодих дівчат. Я завжди розуміла, що для цього є дівчата років 20-25. Важкий репертуар, написаний на 20, в 20 не всі зіграють. Це все акторський досвід.
Але натягування до потрібного віку – особливий процес. Ми бачили в провінційних театрах, на яких виросли, як затягується корсет, з якого все випадає, а ще очка блакитні, наклеєні вії.
Хоча я розумію, що вистава не реалістична, це буфонада, гротеск. Не потрібно грати дівчинку, ключове у «Четвертій сестрі» – характер.
І мимохідь виникає страх, що хтось з залу скаже: «Не вірю». Так само, чому я боюся Марію Стюарт грати? Тому що хтось скаже: «Не вірю». Хоча з тих, хто присутній, ніхто не знає, як вона виглядала, якою власне вона була. І Цвейг приміром в своїй книзі її ідеалізував.

Фото Віталія Запорожченко

Чи підставляють вам ніжки у театрі?
Коли мені кажуть: «Як ви там в театрі витримуєте?». Я кажу: «Я на це не звертаю уваги». У мене ніколи не було інтриг – точніше -я не маю часу на інтриги.

В сучасному театрі ніхто вже, Слава Богу, не підсипає гвіздки. Я не застала часів, коли приклеювали одяг. Чи люди добрішими стали чи толерантнішими.

А критика жорстка?
Я, приміром, дивлюся виставу, вона мені не подобається. Дійсно в житті набагато важче грати, ніж на сцені. Я не можу прийти і сказати колегам: «Грандіозно. Прекрасна вистава». Знаю, що таке робота актора і творчої групи. Можливо, не склалося з різних причин: режисер не міг порозумітися з акторами, актори не змогли зрозуміти концепцію режисера чи в режисера взагалі не було концепції чи текст був слабкий. Тому, я як людина вихована, завжди заходжу і кажу: «Вітаю вас з прем’єрою». Бо це дійсно є великий шмат роботи і величезне навантаження для акторів. І найгірше, коли актори усвідомлюють самі, що вистава невдала, а її вже треба випустити. Це як носити «мертве дитя». Ти знаєш, що воно помре, але його тобі треба доносити. Якесь дуже жорстоке фізіологічне порівняння. Тому я можу хоча би привітати з тими зусиллями, які робили люди, але не приймаю участі в обговореннях, коли люди казали там одне, а там – інше. Дуже часто можу сказати так: «Панове, це мої колеги, це актор мій знайомий, я не обговорюю».

Часто актор, який геніальний в одній виставі, виглядає розгубленим в іншій. В сучасному театрі перша особа – це режисер. Режисер і талановиті актори народжують талановиті вистави. Але, якщо нема режисера, це все театр у мікрофона.

З вистави “Поки мама не прийшла”

А яка ж талановита вистава?
В хороших театральних роботах, в гарних режисерів я знаю, що роблю від початку до закінчення вистави. Психологічно маю розуміння, чому я на сцені, навіщо це роблю, чому я це кажу. Я все знаю про людину, яку вигадала я, режисер. І ти не бачиш перший ряд в театрі, ти існуєш в партнерові, монологах, образі. А коли вистава погана і тобі соромно бути на цій сцені, а на ній ще мінімум 2 год. треба бути, тоді на страх накладається невпевненість.

Як стати актором?
По-перше, потрібно мати здібності. Бо талант виникає тоді, коли його спрямовують. По-друге, величезне бажання стати актором. По-третє, усвідомити собі на все життя, що це та робота, яка потребує праці постійної. В той час, як пан професор (людина вчена) може написати собі лекції і викладати їх 2-3 роки. Так, в актора теж з віком народжуються якісь штампи, або моменти, якими він вміє маніпулювати і публікою (тиша, сльоза). Як Богдан Ступка говорить: «У талановитого актора 102 штампи. А в бездарного – два».

З серіалу «Абонент тимчасово не доступний»

Формула професіоналізму?
Я знаю одне, що треба постійно займатися своїм психофізичним станом, тілом. Дбати завжди про зовнішню і внутрішню гнучкість. Багато читати і розвиватися.

Відпочинок допомагає в акторстві?
Мене підживлюють навіть дводенні подорожі. Ми можемо вранці виїхати, ми сім’єю дуже любимо машиною подорожувати, а за дві годинки вже на місці.

Як бути актором в сім’ї?
Ще дівчиною самотньою і без дитини я працювала в Театрі драми і комедії, потім – в театральній студії режисера Олександра Балабана, далі – театр «Браво», «Золоті ворота». У мене було фанатичне ставлення до професії. За три дні до вистави я переставала, приміром, їсти м’ясо, вживати навіть в малих кількостях спиртних напоїв. Я розуміла, що потрібно підготувати повністю свій апарат. І мій організм повинен працювати на не перетравлювання їжі, а на перетравлювання того, що буде в голові. Під подушку клала тексти, а вранці їх повторювала. Перед виставою приходила за 3-4 години та розминалася, робила кульбіти, розмовляла, направляла голос. Коли грали виставу «Панночка», заходила в церкву, ставила свічечку і тільки після цього йшла на сцену.
Я була на тренінгах Зігмунда Моліка в 1996 році, де він навчав працювати з голосом і тілом. Це єдиний актор Гротовського чоловічої статі, який залишився живим і який практикує. І він їздить по всьому світу зі своїми тренажами.
Потім, з появою сім’ї, все змінилося. Сьогодні мій графік – це сім’я, театр, зйомки і суспільно-політична робота. Він не дає мені розкоші прийти за 3 год. Проте я навчилася концентруватися настільки швидше, що можу їхати в дорозі і весь текст повторити. Включити свій мозок настільки, що у мене в голові до появи в театрі програна вся вистава з нюансами. Якщо маю 5 хвилин на зйомках, включаюся у виставу. За тиждень до вистави вже живу думками там, налаштовую себе. Коли відбувається раптова заміна вистави через те, що хтось захворів, буває інколи дійсно важко переключитися.
Усі мої ролі переписані від руки. В них я малюю мізансцени: трикутничками – своїх партнерів, себе, квадратиками – мої рухи по сцені, репліка, фраза, режисерські побажання. Потім розбираю мою писанину – зошит з геометрії.
Зараз буває, що дитину треба бігом нагодувати. Я знаю, що на цілий день або на два зникаю з квартири. І от сьогодні, приміром, у мене було 40 хв., щоб бігом приготувати сніданок, привести себе в порядок, взяти все, бо я їду на цілий день, і їду, крім театру в багато місць: взуття здати, подарунок на день народження, а ще клопотів дає пересування по Києву автомобілем і паркування.

В радянські часи були актори, що можеш їх напам’ять назвати. І не треба було казати зірка серіалу. Зараз дуже мало таких артистів.
Раніше, на Закарпатті, було 2 телеканали словаків, 2 – угорців, УТ1, Останкіно і російський канал. Телебачення займало дуже багато місця в світі людей. Якщо фільм виходив на телеекрани, або в кінотеатрах, про це знали всі. Було достатньо програм освітніх і культурологічних.

Я жила в провінції Ужгороді і знала, яке кіно знімається на кіностудії Довженко, які очікуються прем’єри. В ті часи розповідали про акторів, брали інтерв’ю для журналів. Вони за гроші не купували перші сторінки обкладинок, як це роблять сьогодні.

Коли Наталка Сумська знялася в «Наталці-Полтавці», вона з’явилась на обкладинках усіх журналів. Усі кіоски кричали: «Наталя Сумська». В тих же кіосках за копієчки я купувала фотокартки акторів, у мене ціла колекція. На фотокартках було написано, як звуть актора, де вчився, що закінчив, в яких він фільмах знімався і рік виходу фільму. Навіть тих, кого я не знала, купувала.
У ті часи пройшов серіал «Вічний зов», нещодавно бачила його по Інтерфільму о першій годині ночі. Моя Ада Роговцева, в яку я була закохана з дитинства саме завдяки цьому серіалу, зіграла роль з амплітудою від 16 років (4 роки знімали кіно) до старої і сивої жінки, яка їде на могилу свого сина в Німеччину. У сьомому класі, коли треба було написати твір про улюблену професію, я написала, що хочу бути актрисою і зізналася в шануванні Ади Роговцевої.
Була на запису телепрограми «Розбір польотів» про кіно на тему «Кіна не буде» на телеканалі Інтер. Я сказала, що талановитих акторів обожнювали, люди хотіли бути схожими на них. Про них ми багато знали не з особистого, а з творчого життя. Я найбільше в світі любила читати журнали про кіно, дивитися фільми про те, як знімають кіно. А зараз по червоним доріжкам кінофестивалів ходять депутати, бізнесмени, а не актори.
В кожній державі повинні бути свої герої, улюбленці, не ті мертві, не історичні герої, не ті, що створювали, не ті, що нас можуть з’єднувати або роз’єднувати, а от зараз, живі. Слава Богу, що стали висвітлювати спортсменів. Ми знаємо прізвища спортсменів, олімпійських чемпіонів. Я думала, що піде трохи і з мистецтвом. В кожному театрі є люди достойні, в кожному театрі є люди талановиті. А наші вчені, мистецтвознавці,художники, письменники, митці. Ми їх маємо знати не вузьким колом. Телеекрани повинні про них говорити. Безліч каналів дає можливість обрати «Наша Раша». Люди не хочуть себе займати, не хочуть думати. Телебачення привчає до сидіння. 200 серій серіалу важливіші, ніж мої власні проблеми. Люди залюбки подивляться, що там з бабою Галею, а Марійка розвелася? А Хуліо не женився? А Ігнасіо кинув? І вони передають по телефону це все.

Одного разу дуже цікаву історію розповів Негребецький Олекса, що одна мама домогосподарка на Троєщині постійно дивиться серіали і дитина, якій 5 років, теж сидить дома і цілий день перед телевізором. Дитина думає, що вони живуть в Подмосковьє.

Фото Віталія Запорожченко

Як бути актором після критики?
Я ж бачу, чи в гостьовій книзі театру пише людина професійна, яка вдосталь надивилася у своєму житті, начитана, чи просто випромінює негатив, бо нещасна, або ж мій колега, який заздрить. Ніколи не думала, що мої пориви допомагати дітям приведуть до сліз. Я в Медіаняні прочитала, що Римма Зюбіна на крові дітей робить собі піар, дозволяю собі те, що може дозволити собі тільки дружина директора театру, її не парить доля дітей. Стільки бруду начиталась, навіть не знаю, за що я такі добрі відгуки заслужила. Причому за текстом я побачила людину не з Закарпатської області, а киянина з театрального осередку. Люди не всі знають, хто я і чия дружина, бо їх це не обходить. У мене є свій творчий шлях, у мого чоловіка – свій. Так, вони в якихось моментах спільні, але ми ніколи не йдемо за ручки взявшись. Ми розуміємо, що театр – це творче життя, але не сімейне гніздечко.
Розумні люди сказали: «Не читай. А тим більше Інтернет». Приміром, якщо відгук виходить о другій годині ночі, це пише хвора людина, бо в неї безсоння, або зовсім самотня. О такій годині дівчина або хлопець має лежати в обіймах своєї половинки, або від засинати від втоми, або писати щось хороше. Якщо в мене є час в нічну пору, коли всі мої вляглися, всідаюсь за комп’ютер і починаю щось шукати, дивитися, слухати. Але скільки має накопичитись гірки у собі, щоб о другій годині сісти і писати негатив.

Я думаю, щоб бути гарним актором, потрібно щоденно чути золоті слова: «Ти молодець. Ти талановита».
Мені потрібно, щоб мене хвалили. Чоловік більш стриманий у своїх емоціях, але я потребую його позитивного оцінювання. Коли він очолив Молодий театр, ми вирішили, що я рік не з’являтимуся в ньому. Потім я ще 2 роки працювала на контрактних умовах на разовій ставці. І досі працюю на умовах трудової угоди. Я завжди чекала того моменту, коли він скаже: «Ти виросла творчо».
Колись давно, після отримання театральної премії, я була окрилена, як в Адама Міцкевича: «У молодості крила дай мені, щоб зринути в краї прегарні». Я постійно на крилах літала в краї прегарні. Якось сказала чоловіку: «Я талановита актриса?». А він: «Ти здібна людина, а за 10 років я тобі скажу, чи стала ти талановитою актрисою. За ці 10 років можна себе втратити чи знецінити себе, або кимсь стати».
Я дивилася, як навіть люди зовні змінюються.

Я знаю, що Одрі Хепберн знялась у фільмі «Римські канікули» в 26 років, а в 35 зіграла «Мою прекрасну леді». Я не могла збагнути, як вона виглядає абсолютно однаково. Вона не постаріла, не змінилася. Мені чоловік сказав: «Немає нічого неможливого. Якщо ти так захочеш, ти теж зможеш зберегти себе і так виглядати».

Багато людей, навіть не кажу акторів, розмовляє російською мовою, а дикція українська…
В Києві у театральному університеті раз на 4 роки набирає російськомовний акторський курс видатний і легендарний актор Микола Миколайович Рушковський. З ним працюють блискучі викладачі. Я всім, хто знімається в російських серіалах, кажу: «Не пожалійте свій час, але зробіть для себе величезну послугу – підіть до актриси театру на Подолі Софії Письман, яка викладає у Рушковського, і візьміть декілька уроків». Я можу говорити російською, українською, польською, і я відчуваю, що у мене навіть тембрально голос змінюється.

Мені дуже смішно, коли люди кажуть, що не хочуть українською розмовляти,тільки російською. І в цей час вони гекають, шокають і мелодика українська. І я кажу: «Люди добрі, якщо ви думаєте, що розмовляєте російською мовою, то ви глибоко помиляєтесь, бо це не є російська канонічна мова».

 

Глядачі сьогодні не суворі?
Сучасна людина зі сцени не сприймає тексти Чехова, заклики рятувати дерева, саджати ліси. Воно виглядає на жаль для цинічного глядача смішно. І в той момент він каже: «Не вірю». Тому ми вуалюємо це, інші форми вигадуємо. Теперішньому глядачеві треба атаку дуже міцну: міцно його стиснути, все вкласти, що треба, і по голові стукнути. Шокова терапія.
Наша публіка не вихована в традиціях театру, не вихована у своїх смаках. Вона не вміє розпізнати гарну виставу, коли варто сказати «Браво». Слово «браво» вигукують після кожної вистави. Але це не критична ситуація, адже смаки виховуються, як діти навчаються читанню, писанню, математиці. Ми погоджуємося з тим, що нам показують у театрі, по телевізорі, що відбувається у нашому житті, що нам пропонують одягти, їсти і як нам пропонують жити.
Я раніше замислювалась над введенням у школі предмету «етики». Введуть вони предмет «етіка» і буде його читати тьотя, в якої не хватає годин на ставку, вчителька, яка далека від тої етики, від всього. В мій час ввели вибуховий предмет «Етика сімейного життя». У нас викладала вчителька, яка була самотньою людиною, і жодного дня не була заміжня. Зараз можна відкрити Інтернет і все почитати, але цього не достатньо. Все потрібно знати від перших закохань, перших побачень, від тих небажаних дітей, у яких зруйновані сім’ї. У мене одна знайома в 15 років народила, а вона не знала, що вагітна, дізналась на 5 місяці. В мої часи з батьками – це була тема табу. Вони цілувалися і відразу йшли в ЗАГС. І тому знали, як тільки настане час, ми дізнаємося. Але цей час, з їх точки зору, ніколи не наставав. Стільки зруйнованих дівчачих історій. І коли ввели цей предмет, я думала, що це дійсно буде правильно. Але на жаль ніхто не розповідав дівчатам про овуляцію, контрацептиви, гідне ставлення до себе і ставлення інших до тебе. Своїй дитині даю читати анатомію людини, все йому розповідаю. Він знає, що діти беруться не з капусти, а для цього потрібно яйцеклітини і сперматозоїди.

Як актори долають страх?
Впевненість приходить з першим номером долання страху. Я на кожну виставу по-іншому налаштовуюсь. На «Четверту сестру» ми з дівчатами голосно розмовляємо, до початку вистави повністю повторюємо текст. Одного разу прийшла актриса, яка чекала на мене. Вона сиділа і каже: «Дівчата, ви з такою віддачею повторюєте. Таке враження, що ви виставу відіграли. І у вас після цього ще є сили виставу грати?». Я завела машину і пішла працювати. Якщо бензини не налити і не розігріти, машина не поїде. На Островського, Чехова, Шиллєра я вся в собі. Мені треба, щоб ніхто мені не заважав, я сама собі роблю зачіску, грим. Це такий підхід до підготовки ролі. Моїй Соні ( з «Дяді Вані») ніхто крутелики не крутить, сама зачепила волосся, бере лопату і йде працювати. І багато працює, щоб своє кохання витравити. Вона 6 років кохає людину і бачить, що він не кохає. Але вона продовжує жити в ілюзіях. Їй так підходить.

Маєте свої фішки перед виходом на сцену?
У мене є ритуали. Руками кола роблю, хрещуся, однією рукою тримаю сцену, а другою рукою в небо. Схоже, на дитячий садок, але так мені спокійніше.

Ви граєте себе чи не себе?
До кінця не можу відповісти на питання. Ти граєш те, що тобі зрозуміло і те, що тобі притаманно. В кожній людині є стільки всього: і світлого і темного, і доброго і не пізнаного. Весь світовий репертуар не може вміститися в одну людину. Актор вміє це завдяки своїй рухливій психофізиці – донести і перевернути себе. Він не впізнаваний, але це той самий актор. Кожен актор бере свого і прислухається до себе і звідти вибирає. Я не можу сказати, що я ідеальна людина, не можу порівняти себе з грецькими героями, але ти ставиш себе на їх місце і стаєш цією людиною. Актором стає той, хто в собі не бачить кордонів. У нього середина безмежна.
Я не навчалася належним чином акторській майстерності, я закінчила культосвітнє училище, один курс Інституту культури і почала працювати в професійному театрі. У мене було величезне бажання. І коли я почала працювати, навчалася в Інституті культури, бо не вступила в театральний, а втрачати рік з червоним дипломом не хотілося та й залишатися в Ужгороді теж не хотілося. Я розуміла, що треба жити у великому місті, розвиватися, кожного дня ходити в театр, філармонії, концерти, треба.

Які маєте секрети вашого акторського успіху?
Хтось мені сказав, що треба переписувати ролі від руки. Щоб вивчити на зубок, 5 разів переписати. Я робила це.

Якось Мойсеєв (художній керівник Молодого театру) сказав: «А я вважаю, що професійний актор виходить на першу репетицію зі знанням тексту напам’ять. Не ходить, не блукає, читаючи, не дивлячись партнеру в очі, не шукаючи малюнок ролі, листочки перевертає».

І це було в мене як заклинання. Я сиділа з мамою, яка мені репліки подавала, а я вчила.
Зараз у мене немає такої можливості. У мене є побут, вдома ніхто крім мене і чоловіка не готує, не прибирає, не доставляє продукти. Все господарство тільки на нас. Я б хотіла теж як раніше. Колись мені сказав один актор: «Завжди, коли дивишся фільм, стеж за лінією акторки, як вона працює».
Я пишаюся, коли мені роблять компліменти оператори. Знаю, коли люди опускають очі, можу побачити людину, яка стидається і боїться камери. В хорошому фільмі на крупних планах актор обирає собі точки, дивиться, не опускає, сам проговорює свій внутрішній монолог. Цим речам я себе просто навчала. Я закінчила один семестр і почала працювати. Я не думаю, що досвідчена чи доросла актриса. Тут вчитися і вчитися. Я чітко усвідомлюю, що є люди, які сприймають мене як актрису, а є глядачі, які ніколи мене не будуть любити. І отут найважливіше для актора – не підлаштовуватися під смаки всіх людей. Ти не можеш бути народним улюбленцем. Навіть визнані генії не можуть подобатися всім.

Розмовляла: Ірина Новоставська
Фото: перше фото і дві останніх – з фотопроекту «Легкість» від дизайнера Каті Пшеченко, фотограф репортажу – Сергій Черніков, решту – архів Римми Зюбіної і ГУЧНИХ ІМЕН
Джерело: ГУЧНІ ІМЕНАhttp://bignames.org.ua