Всі люди мають талан і талант, але зазвичай не вміють такими подарунками користуватися. Адже чимало з них заглядають у чужу кишеню, чужу квартиру, чужу сім’ю, чужу роботу. І врешті витрачають енергію не щоб змінювати талан та обрамлювати талант, а щоб нищити інших і таким чином отримувати хвору насолоду.

Щира, відкрита, справжня і добра Марія Лучицька – це прототип Марії Заньковецької. Вона діє у виставі «Талан», яку на сцені Молодого театру (Київ) поставив Володимир Карашевський. А творцем цієї до болю складної історії став Михайло Старицький. Він дуже поважав Марію Заньковецьку і навіть насмілився для твору використати більшість епізодів з біографії актриси без суттєвих змін.

Сценічне життя п’єса розпочала в бенефіс Марії Заньковецької в Москві 26 березня 1894 p., де в той час гастролювали українські актори. Роль Лучицької бенефіціантка зіграла тоді з величезним успіхом, але пізніше відмовлялась від неї, мотивуючи це тим, що їй тяжко грати саму себе.

Сценічне життя у Молодому театрі п’єса почала 9 жовтня 2010. Доволі холодна осінь, холодне приміщення і свіжа голова – умови, що сприяють до відкритого сприйняття важливої інформації. Ця вистава віддзеркалює життя сьогодення. Ніби все, що ти зараз бачиш, десь було, повтор, перемотана касета. Так, можливо, костюми геть не актуальні сьогодні, але те, що під ними – люди – ті самі, думки, вчинки і слова. Слава – це те, що завжди бентежить оточення. Одні чийсь тріумф сприймають з захватом, інші – як ті змії кубляться довкола людини і чекають, коли вона стане тепла, щоб задушити. Успіх на жаль чи на щастя спіткав Марію Лучицьку (Наталя Васько). Щоправда вона розуміла гру у театрі як місію, дану Богом, але не перемога над кимсь. Актриса надто довірливо ставилась до колег, бо мала переконання, що всі такі як вона. І помилилась, хоч прожила стільки ролей, але чомусь гадала, що саме в неї інакше. Багатий хлопець Антон закохався в неї за талант, але його невичерпний егоїзм хотів, щоб той дар віддавала тільки йому. Спершу вона пручалась, казала, що її життя – це театр. А коли театральні махінації перейшли межу – її роль віддано коханці режисеру, а саму Лучицьку вигнано з театру, вона занедужала, її сили висмоктано. І тут, доки вона тепла, ображена на обставини, з’являється Антон, який переконує актрису переїхати до нього та жити душу в душу. Марія погоджується, але ой не солодке у неї життя: чоловік постійно на полюванні, його мати ненавидить невістку, а сама героїня тужить за театром, переглядає свої ролі. Якогось лихого дня мама-аферистка підбурює сина, нібито дружинонька його зраджує, отримує листи від якогось актора. В Антона починаються сильні болі у голові, він вірить словам мами і виганяє своє віддане кохання. А кохання повертається на сцену і грає у прем’єрі. Втім сила зла її знову виганяє з майданчика мистецтва. І вона загасає, бо немала сил боротись зі своїм таланом і талантом, а ще дужче з людьми, які так палко і пристрасно бажали її знищити.

Кожна людина в силах зрозуміти себе, свою місію і бути щасливою. Але часто для неї стає більш впливова обставина, а за нею інша, і в тій метушні, чужих бажаннях вона забуває про себе і свою цінність.

Ірина Новоставськаhttp://bignames.org.ua