Галина Вдовиченко дебютувала в літературі у 2008 році. Її перший роман «Пів’яблука» отримав відзнаку «Вибір видавців» на літературному конкурсі «Коронація слова». Після цього авторка написала ще два романи: «Тамдевін» та «Хто такий Ігор?». Вони видалися у видавництві “Нора-Друк”. В інтерв’ю «ГУЧНИМ ІМЕНАМ» письменниця розповідає про сучасну українську жінку: її манери, виховання, стиль життя.

Ви одна з небагатьох, хто виглядаєте так жіночно, з присмаком старовинного Львова. Це, мабуть, часи дуже далекі від сучасного продукту, пропонованого Китаєм, Туреччиною, США. А чому ви обрали саме такий стиль? Як би ви його назвали?
Європейський, душевно комфортний особисто для мене.

Підбори, рукавички, якась промовиста деталь, нерідко алогічна – у сенсі «до чого тут ця торбинка?»…

Це додає драйву. Я тоді почуваю себе собою. Але десь у горах, особливо в екстремальних умовах, вибираєш простий, зручний одяг та взуття, там практичність виходить на перший план. Однак, у звичайних умовах, та ще й під настрій, точно одягну рукавички, навіть якщо вони викликають нерозуміння оточуючих.
У вашому гардеробі домінують дорогі речі?
Одного разу я побачила на подіумі Ukrainian Fashion Week дуже ефектний шкіряний плащ з колекції Роксолани Богуцької. Він справив на мене таке враження, що я відмовила собі у чомусь іншому, однак його купила. А був такий випадок. Є у нас у Винниках, під Львовом спільнота колишніх безпритульних «Оселя», цим людям вдалося по-новому організувати своє життя, свій побут. Серед них дуже багато непересічних людей, в тому числі – творчих. І от вони влаштували показ мод біля Музею ідей: з секонд-хенду, отриманого з Європи, з непотрібного комусь одягу, склали нові комплекти, одягнули у них моделей і влаштували на подіумі показ –  радісний, прикольний. І я купила спідницю та кофтинку за 100 гривень. Дешева річ може приносити задоволення нічим не гірше, аніж дорога. Це знає кожна жінка. Треба лише звільнитися від стереотипів та упереджень. І це не лише одягу стосується.

Відчуваєте себе жінкою сучасної епохи чи минулої?
Сучасної. Мені дуже комфортно у нашому часі. Багато, що мене не влаштовує у нашому сьогоденні, але це ще не привід жити з головою, обернутою у минуле. Хоча серед особистих уподобань епоха модерну, по-львівськи – сецесії, посідає особливе місце. Рукавички, капелюшки – саме з того часу.
Ви письменниця, публічна особа. Ви несете якийсь меседж. Який?
Не має нічого більш цінного у внутрішньому світі людини, ніж гармонія душі. Все те, що порушує внутрішню злагоду, працює як бульдозер.

Не потрібні людині гроші, за які треба платити занадто велику ціну; не потрібні стосунки, які ламають та принижують; не потрібні посади, які перероджують до невпізнання. Тому так важливо вміти відстоювати та захищати свій внутрішній світ.

Бо внутрішня гармонія дається кожному з нас від народження просто так…

Цікавитесь манерами? Ця тема не дуже популярна в Україні.
Хороші манери полегшують життя. Варто їм вчитися, бо ж йдеться далеко не тільки про те, аби не розмовляти голосно по мобілці у маршрутці. Переважна більшість манер – набута, але є й те, що передається з кров’ю. Моя мама нерідко каже, що у якихось звичках я нагадую їй її маму, яка померла ще до мого народження. Вона свого часу поїхала за чоловіком за його місцем роботи, опинившись у суворих умовах виживання. Але навіть там вона намагалась не втратити деякі притаманні їй суто жіночі риси та звички, дивувала «міськими» манерами. Деякі сімейні легенди про бабусю підтримують жінок нашої родини у складні хвилини. А другій своїй бабусі я вдячна за уроки розуміння людей, за здатність підтримувати їх, вибачати, думати й говорити про них навіть краще, аніж вони часом заслуговують.
Яких манер бракує сучасній українській жінці?
Часом просто бракує самоповаги. Нерідко дівчина чи жінка самі себе принижують і навіть не усвідомлюють, що відбувається. Часом стаю випадковим свідком чужої розмови – і жах охоплює: про що говорять, якими словами послуговуються. Особливо юні дівчата. І ще зауважила: мало хто вміє вести розмову, підтримувати спілкування як мистецтво, зрештою – слухати мало хто вміє, чути іншу людину, а не лише себе самого. Багатьма втрачена манера вести розмову, обмінюватись думками, слухати одне одного. Головне – швидше щось сказати самому.
Чоловіки часто пригнічують жінок. Граються у житті, хочуть бути переможцями у грі. І якщо їм не вдається дістатися рівня жінки, вони зазвичай починають принижувати, щоб жінка вдома сиділа, нікуди не ходила, собою займалася і зупинилася у своєму розвиткові.
Коли чоловік принижує жінку – це, як на мене, перша ознака того, що він сам себе відчуває приниженим або був колись приниженим кимось. Таким чоловіком керують якісь заглиблені комплекси. Він вивищується за рахунок іншого. Я не раз переконувалась в існуванні одного закону: принижує людину лише той, хто сам здатний принижуватись.
Який портрет сьогодні української жінки?
Якщо не боятись хиб узагальнень, то можна виокремити деякі спільні риси. Сучасна українська жінка – відповідальна людина: вона відповідає за свою сім’ю, за свою справу, за вирішення проблем, які щедро підкидає життя…

Вона не складає рук і не пливе за течією. Вона – керманич у своєму житті.

Самоопорна та самоорганізована. І від того – вразлива, незахищена і небалувана. Мені інколи шкода нас. Хіба це можливо – всюди бути перфекціоністкою? Якщо на роботі все добре, у домашньому господарстві не все гаразд. Якщо жінка щодня пече пиріжки та зустрічає усіх щовечора смачною вечерею, то вже не варто говорити про її самореалізацію у чомусь іншому, для неї, можливо, більш важливому.
Якщо за пиріжки подякує чоловік і діти, то жінка встигне і роботу зробити і собі приділити час. А якщо не подякує, то нічого не встигне і пиріжки не захочеться пекти наступного разу.
Багатьом важливо знати, що зусилля не йдуть намарно. Якщо жінка має підтримку вдома – у неї виростають крила. Я, наприклад, знаю багатьох творчих жінок, у тому числі письменниць, які завдячують своїми успіхами своїм чоловікам. Якби не мій чоловік, – кажуть вони, – якби не його підтримка, я би нічого зробити не змогла. Хоча є й чимало протилежних прикладів: коли жінці нема на кого спертися і нема на кого розраховувати, окрім себе самої, вона ще помітніше росте, пробиває усі скляні стелі, діє не завдяки, а незважаючи на обставини.
Якими жінками захоплюєтеся?
Одна з них -дизайнер Вівьєн Вествуд. Я її зробила однією з епізодичних героїнь «Пів’яблука». Вона мені імпонує як творча особистість, як жінка з яскравим характером. Їй сімдесят років, а вона живе так, ніби попереду – усе життя: будує нові плани, дивує новими колекціями, не боїться починати щось нове, не боїться помилитися. Вона сучасна, епатажна, вік для неї – просто цифра, головне – встигнути зробити нову колекцію.
Чому українські жінки ганяються за принцами на білому коні? Адже принци – це чоловіки, які ще не навчились життю. Вони не вміють виживати. Вони не кремезні як козаки, а худенькі і в лосінах. Зараз на вулицях багато худих чоловіків в облягаючих штанах. Чи не жінки своїми думками таку тенденцію породили?
Може, й жінки. Самокритичність тут не буде зайвою.

От як ми виховуємо синів та доньок? Доньці – купу завдань, як собі: «Помий посуд. Не забудь купити хліба. Зайди в аптеку по ліки і занеси бабусі». А синові – «Ти поїв?.. Ну то відпочинь».

Синів виховуємо як майбутніх принців, і потім урочисто передаємо невісткам – щоб тепер вони доглядали й догоджали. А варто було б виховувати синів з думкою: подякує мені за нього майбутня невістка чи ні.
Що ви думаєте про таку популяризовану тему «гендерну рівність»? Чи варто її взагалі відстоювати?
У цій сфері так багато спрощених визначень та викривлених формулювань, що вони багатьох лише відлякують. Коли чоловік з жінкою «одного зросту», коли між ними немає проявів чоловічого чи жіночого шовінізму – це і є гендерна рівність, той самий лякаючий багатьох фемінізм. Це визнання іншої людини рівної собі, а зовсім не суперечки на тему, кому посуд мити.

Чоловіки зазвичай бачаться окремо. Збираються проти жінок за пивом. А жінки зібралися, пішли на шоппінг чи на каву проти чоловіків.
А чому б ні? Корисне психологічне розвантаження. Трохи попліткували, трохи пожалілися на чоловіків, а потім повернулася додому й подумала: «Та нормальний у мене чоловік, що я від нього хочу!».

Розмовляла: Ірина Новоставська
Фото: архів Галини Вдовиченко
Джерело: ГУЧНІ ІМЕНАhttp://bignames.org.ua