Вікторія Гранецька – письменниця, що прославилася після перемоги в «Коронації слова – 2011» у номінації «Романи» за містичний твір «Мантра-омана». Має польське і українське коріння. Багато читає. Творить своє майбутнє сама. Вдень – на роботі, вночі – працює над новим романом. Сьогодні «ГУЧНІ ІМЕНА» з авторкою розмовляють про страх, мораль, життя на потім та формулювання «щастя».

Що таке страх?
Кожна людина може розповісти щось своє про страх. Адже кожна щось подібне відчувала. Усі мають свої страхи, які приходять з дитинства, переслідують як фобії. У своєму першому романі «Мантра-омана» я описувала страх: «…підкрадається на пухнастих лапках і занурює в твоє серце грубезні жовтуваті кігті». Десь так. Намагалась передати його метафорами, викликати для себе відповідні переживання та образи. Іноді страх – це найнеприємніше і найпотворніше відчуття. Коли він приходить в наше життя, ми втрачаємо пильність і забуваємо про все. Він здатен знищити людину.

Чому те, чого боїшся, обов’язково приходить?
Це, напевно, всесвітній закон над нами. Коли ми про щось думаємо, ми те «щось» інтуїтивно прикликаємо до себе. І воно дійсно починає з’являтися у нашому житті. Те саме стосується й позитиву. От, приміром, якось вранці згадую про якусь людину. Ледь подумала і забула. Через деякий час вона дає про себе знати: телефонує, надсилає листа, або ж приходить у гості… Тож варто думати про щось гарне, аби воно множилося й притягувалося.

Інколи страх у людей може ставати панічним. Вони ладні триматися дому, аби оминати випробування життям.
Це агорафобія – боязнь відкритого простору, натовпу, великих скупчень людей. Пов’язана не зі страхом вулиці, а з внутрішніми комплексами, які стискають людину, не дозволяють відкритися оточуючому світу, вийти за межі чотирьох стін. А там можна й на все життя застрягнути. Мабуть, кожен хоч іноді відчував щось подібне. На щастя, для більшості людей це лише тимчасовий стан, він минає.

Людина здатна вірити будь-чому почутому, але не часто шукає підтвердження, приміром, у книгах. Як то кажуть, вірити на слово.
Наші люди все здатні брати під сумнів. Часом сперечаються просто заради азарту дискусії. Хтось щось сказав, інші стають до суперечки, пропонують власні відповіді й варіанти, шукають приводів для словесних баталій. Але чи народжується в тій суперечці істина?
Та й немає в нас публічних людей, яким би всі вірили на слово. Зовсім по-іншому відбувається на заході: візьмемо Опру Уінфрі – популярну і впливову людину, самодостатню жінку, що багато років поспіль веде на телебаченні власне шоу.

Варто їй у розмові згадати якусь книгу чи автора (будь-кого!), навіть без оціночних суджень, просто мимохідь сказати, що вона його читала, як наступного дня ця книга злітає в рейтингах продажів, а письменник автоматично стає зіркою.

Всі хочуть читати те, що читає Опра. Чому в нас таких людей немає?

Фанатики своєї думки ладні загубити людину, аби довести свою правду. Вони судять і пліткують.
Чутки існували багато століть поспіль і так, без сумніву, буде завжди. Така людська природа – гуртуватися, або приятелювати «проти когось», засуджувати. Особливо це поширено там, де люди один одного добре знають. Приміром, на селі. Для письменника – непочатий край роботи.
В той же час ми змушені слідкувати за власною репутацією. Не дозволяти собі того, що вважається ганебним у суспільстві. Думати про те, що «скажуть люди». Я ніколи не намагалась орієнтуватися на ті рамки, в які нас заганяє «громадська думка», не відчувала залежність від неї і, без перебільшень, цим пишаюся.

Знаю багатьох людей, які прожили довге, правильне життя, але в ньому так і не знайшлося місця для їхніх мрій. Вони втратити власні орієнтири, зламали собі життя, задовольняючи «хочу» інших людей. Звели своє мучеництво на п’єдестал.

Хтось скаже інакше: таке життя. І їхня правда теж має право на існування. А з іншого боку – це так жорстоко. Хто встановлює такі правила?

Тож мораль для себе будує сама людина? І чи може вона свої вчинки критично оцінювати?
Навряд чи. В літературі, принаймні, є позитивний і негативний герой, на таких прикладах ми чітко відрізняємо добро від зла. А в житті – кожна людина вважає себе позитивною. В своєму оточенні так само ділить людей на «хороших» і «не дуже». Ми можемо засуджувати книжкових героїв, але не завжди здатні адекватно сприймати себе.

Часто в містах говорять, думають і чинять на публіку, бо так треба, бо так модно…
Кажуть, іноді важливіше здаватися кимсь, аніж бути ним. Спрацьовує архетип маски, за Юнгом. Коли ж людина довго прикидається, вона поволі зростається з вигаданим образом, починає жити чужим, несправжнім життям, яке, на жаль, не завжди здатне зробити її щасливою. Люди, які є собою, завжди щасливіші, аніж ті, що намагаються прикидатися кимось і бути тими, ким вони не є. Навіть у дрібницях.
Я не завжди така, як хочеться оточуючим, отож доводиться згадувати народну мудрість: «Слово – срібло, а мовчання – золото». Чогось не сказати людині, десь промовчати, десь, замість того, щоб когось образити, стримати себе. Або ж проігнорувати – часом це ранить більше, аніж слова та дії. Будь-яка внутрішня свобода має межу. Я по-доброму заздрю людям, які в будь-якій ситуації можуть бути собою, робити лише те, що вони хочуть. Це ключ до особистого щастя.
Але ж.. коли стаєш людиною відомою, все, що ти робиш і скажеш, може і буде використано проти тебе. Це вже питання репутації, коли не можна дозволяти собі кидати слова на вітер. Коли я чогось не кажу, ніколи не шкодую про це.

Зараз часто вживають: «Я щасливий», «Життя прекрасне»…
Навіть якщо це не так, людина намагається себе переконати, що це правда, аби врешті-решт повірити? Нагадує повторення мантри. Я не можу сказати, що цілковито щаслива і мені вже нічого не треба. Треба. В першу чергу, багато працювати. Але мене влаштовує те, як я живу, і те, ким я є. Втім, це аж ніяк не вершина усього, що я мрію мати в житті.
Дещо хотілося б виправити й у собі. За біоритмом я, приміром, «сова». Спати лягаю далеко за північ, натомість важко прокидаюся, ненавиджу ранок вже тільки за те, що треба вставати.

Для мене ранок – найбільше покарання, яке може бути!

Люблю до вечора засиджуватись за комп’ютером, спілкуватися з друзями, нічний спосіб життя мені більш прийнятний. Часом хронічно не висипаюся. Тож мрію коли-небудь стати просто письменником, з вільним графіком роботи.

В нашому суспільстві, особливо зараз, з зіткненням з соціальними мережами, стало модним бути інакшими: в поглядах, моралізувати інших…
Мабуть, кожна людина вважає себе особливою, такою, яка відрізняється від інших. І завдяки цьому ми всі є індивідуальностями. Я теж з дитинства вважала себе інакшою: любила читати, в той час як мої друзі більше уваги приділяли іграм, любила тишу, а хтось – галасливі компанії. Це, звісно, не привід, аби засуджувати інших.

Жити треба сьогодні чи вже завтра?
Хтось живе сьогодні, хтось – відкладає на потім. Мені запам’ятався вислів американської супермоделі Джиа Марі Каранджі: «Спочатку заробити гроші, а жити потім». Шкода, вона не встигла пожити «потім», хоча заробляла пристойні гроші, але померла дуже рано. Сенс в проживанні кожного дня на Землі як останнього. Ніхто не знає, скільки йому залишилось.

Місто і міщани крадуть енергію, а гори і горяни наповнюють пусту чашу організму силою. Чи не так?
Інколи дуже хочеться втекти з міста через його невпинний ритм та шалений тиск. Але в наш час складно уявити життя без торговельних центрів, шуму і великого потоку люду. Утім, в кожного своя стихія: природа чи мегаполіс. Можливо, на старість переберуся жити на природу. Знайомий порадив купити маленький будиночок на Закарпатті.

Як сказав один гуцул: «Люди сумні, бо мають багато матеріального. А я щасливий, бо у мене нічого немає».
Коли отримуєш велику суму грошей, не завжди тішить, що зрештою можеш дозволити собі чимало.

А іноді цілком нормально почуваєшся, маючи у кишені 2 грн.

Від грошей мій настрій не залежить, зазвичай витрачаю їх не замислюючись. Та й не варто шкодувати за грішми, інакше вони перестануть надходити. Не раз помічала: коли не їх не чекаєш, беруться наче нізвідки.

Розмовляла: Ірина Новоставська
Фото: ГУЧНІ ІМЕНА
Джерело: ГУЧНІ ІМЕНАhttp://bignames.org.ua