Колись я своєму дідусеві гукала ввечері: « «ТСН» з Аллою Мазур!». Це була щоденна традиція. Спілкуючись з енергійною, активною і завжди усміхненою журналісткою, поетесою Тетяною Коваленко, дізналась, що у неї було так само: дідусь обожнював світлу ведучу на Плюсах. Але сьогодні наша розмова про все: еротичну поезію, телевізійну мрію, верхову їзду і танці.

Як ти дійшла до поезії?
Я не йшла до поезії, вона до мене плинула сама з дитинства. Я легко писала завжди. Відколи вмію писати від руки як фізична можливість, відтоді пишу вірші. Не було цілі, мети, що від завтра почну складати поезію і підбиратиму рими на кшталт «калина-малина».

 

Про тебе не знали до «Ночі еротичної поезії»…
На всеукраїнському рівні я відомою не була, але на районному, обласному рівні про мене знали. Їздила на конкурси, шкільні заходи, починаючи з 1 вересня, закінчуючи останнім дзвоником, були за участю моїх віршів, в університеті друкувалася. Але піар – це велика сила. Два роки тому познайомилася з Братами Капрановими, коли я вперше виступала в Києво-Могилянській академії на «Ночі еротичної поезії». На той час у мене вже був псевдонім Келя Ликеренко. У мене вірші прості і щирі, але я дуже боялася тоді київської публіки. Ніколи не ховала віршів, розміщувала на сайті, проте особливо ніколи їх не просувала. Неймовірно, коли багато студентів підходили і питали: «А де вас читати? У вас прикольні вірші». Братам Капрановим сподобалися мої вірші, побачили реакцію студентів, і разом з Сергієм Пантюком почали мене запрошувати на Ночі еротичної та іронічної поезії.

Я стала більш популярною на Львівському книжковому форумі. Публіка надзвичайно начитана, вимоглива до автора, вщент заповнила театр. Люди сиділи на підлозі, по двоє на кріслах. Вони прийшли слухати еротичну поезію, а я – нікому особливо невідома у книжкових колах. Шалена черга сформувалася на автографи, подібного не бачила з роду-віку. Зізнаюся, було дуже приємно. Капранови тоді сказали: «Ми тебе будемо брати, щоб добре продавати книжки «Ніч еротичної поезії». Бач, як тебе люблять!».

Скільки віршів написала?
Хто ж їх рахує?! Так багато різних: і поеми, і листи віршовані, і дитячі, і про сім’ю.

А чому тема еротичної поезії?
Близька давно. Це те, що завжди, не залежно від ситуації в країні, на роботі, те, що в душі, серці, сексуальна енергія вона завжди пре, це частково творча енергія, яка далі дає натхнення до нових поштовхів у житті. Навіть необов’язково мають бути сексуальні стосунки, а якісь мрії, фантазії. До того ж я молода і сексуальної енергії в мені багато.

ШОКОЛАДКА

У  поцілунках  сексу
гострий  смак.
Це  замах
на  невинну  думку  й  гадку!
Ти  втримаєш  мене
і  на  руках
Візьмеш,  як  п’яну
Шок!…  Ооооо!  Шок-о-ладку!
Слизьку,  розм’яклу,
корисну,  смачну…
Калорії  –
як  злі  метеорити!
І  є  одне  бажання  –
Ще!!!  Та  нууууу!
Нннннууууууу!  Аааааа  …потому
…  Пити!!!!!!

ХОЛОДНО В КІМНАТІ

Його шукала я давно.
Цей розмір, плечі, волосатість.
Тепер ми дивимось кіно
В моїй кімнаті.
Сказати хочу,
З ним все так, як я хотіла.
Колючо-ніжний він щоночі
Для мого тіла.
Я зовсім гола з ним скручусь
В єдине ціле.
Із ним єдиним не боюсь,
Чого хотіла.
Він масажує всю мене
Безперестанку.
І не шукає,
Як мине,
Собі коханку.
Як проливаю в піку мрій
На нього чаю,
Він не кричить, він розуміє,
Він пробачає.
Немає кращого його —
Товстий і теплий він!
Коли лягаю я під нього, —
Аж до…колін.
І аж до…вух!..
Я в нім безсила…
Новенький вовняний кожух
Собі купила.

Що надихає на створення віршів?
Внутрішні емоції, пережите, черпаю з Космосу, зі спілкування, з ситуацій, все, що довкола, всмоктую, як губка. В дитинстві вражали банальні речі: красивий листочок, золота осінь, Дніпро, річка чи верба, тварини, білочка, шкільний патріотизм. Зараз вражають нові відкриття.

Як виникла ідея віршованої погоди?
Нічого не з’являється з нікуди, просто пишеться і все. Я можу складати сюжети віршовані, інша справа – певний стиль, де не можна вольностей дозволяти. В погоді якось сама рима зав’язалося і я вирішила продовжити. «А чому б і не прочитати?». Режисерка з ефіри, як зараз пам’ятаю: «А що це за текст Коваленко?». Я одразу ж захвилювалася: «Не подобається? Погано?». А вона : «Та ні, шикарно!». Так і з’явилася поетична погода. Зараз керівництво проти віршувати весь текст, тому що канал дає продукт «погоду», не продукт «вірші». А у віршованій погоді домінує поезія, адже вона значно емоційніша, класна і цікава. В результаті ніхто не чує, яка погода.

ТБ – це було мрією чи випадковість?
Коли потрапила на телебачення, зрозуміла, що так мало бути. В дитинстві приходила зі школи, брала гребінець і розповідала глядачам, яких немає, як ми будемо готувати їсти, як ми будемо чекати тата з мамою, як ми вберемося, як ми будемо уроки робити. Я все робила, як програму телевізійну. Мені в школі казали: «Ти, певно, будеш журналістом». Я вела стінгазету, гарно писала твори, дописувала в районну газету про шкільні новини. Не думала і не мріяла вступати на журналістику. Вважала, що це не професія, а хобі, от пишеться мені і пишу. Коли постало питання професії і ВНЗ, я вступала, як хочуть батьки, – в Уманський сільськогосподарський і в Одеський сільськогосподарський університети, а потім подумала, а чому б мені не спробувати в Шевченка на журналістику?! (Ще й істипити тут на тиждень раніше). Впіймала свій шанс – вступила і працювала з першого курсу. Спочатку небагато заробляла: 30 грн., 100 грн., але мені шалено подобалося. Я прийшла відбір на телевізійну журналістику і дзвоню мамі: «Мамо, я на телебачення пройшла!». «Як на телебачення? так ти ж заїкаєшся доця?», – здивувалася вона. Я в дитинстві і справді дуже запиналася, говорити вільно, чітко не могла, зрозуміти мене було тяжко, особливо, коли поспішала, хотіла швидко-швидко розповісти. «Мамо, взяли, я зараз нормально розмовляю, я над цим працювала», – натхненно в слухавці мамі пояснювала. Я навчилася повільніше говорити, думала, що скажу. Фільм «Король говорить» наче про мене. Це психологічне питання, що тягнеться з дитинства. У нього були непрості дитячі роки і в мене, мабуть, теж. Бо мене били батьки за кожен непослух, затискали моє его, свободу. Я весь час втікала з дому до бабці з дідом. Коли я раз сильно перелякалася, заїкання не могла з себе вигнати. Декламування віршів дуже гарно тренує вимову. Сходились зірки, щоб я вийшла зі стану невпевненості, і зараз, направду, самотужки геть позбулася всіх психологічних блоків.
Коли працювала на УТ, бачила, як працюють журналісти з СТБ, здавалося: нереальна мрія – потрапити туди працювати. Це ж просто «Вау!, вершина всього, світ перевернеться, якщо би я працювала на СТБ!». Минуло 2 роки, як я вже там, працюю, як добрий день. Потім, коли мене запросили на плюси, в якийсь момент я вагалася довго. А тоді сказала собі стоп. У мене дід покійний завжди дивився Аллу Мазур, плюси. Він був фанат, завше її доцею називав. Якби мій дід знав, що не ставлячи ціль, але постійно працюючи, я майже щодня вітаюся з Аллою Мазур, мій дід був би надзвичайно гордий! Він її зачіску любив, усмішку і з нею розмовляв: «Ох ти моя Аллочка, яка ж ти гарна, як ти нам все гарно розповідаєш». Вкінці він їй дякував. Я все думаю, я яким би захватом мій дід дивився б мою погоду!

Маєш багато захоплень?
Люблю верхову їзду, коней, їхній запах і благородність, відчуття спільного ритму  мого з конем.

Катаюся я ще не профі, але поки досить, щоб отримувати задоволення! І в різні кінні клуби ходжу і на звичайні кінні ферми.
Окрім їзди верхи, я танцюю латиноамериканські танці. Наш сальса клуб «Ель Талісман»  – це така гаряча сім’я українських патріотів! Окрім танців, спільних вечірок, латиноамериканської й кубинської культури, ми вивчаємо і просуваємо свою – рідну! І від цього крила ростуть!
У нас в усіх є вишиванки, пісенники народних пісень. Разом ми колядуємо, щедруємо і всі свята святкуємо. Наприклад, на День незалежності перевдягаємося в народне, прикрашаємо автівки в українські прапори – і робимо автопробіг! Сигналимо активно, співаємо українських пісень, з гітарами, бубнами, сопілками… беремо на всіх наїдки, сало, часник) І так вже їздили в Канів, в Переяслав-Хмельницький, до Льовова, в Одесу!  Опісля ще й коротенький фільм про це робимо.

Ми навіть здружилися з чорними козаками і «Новою Січчю». Було збираємось на конній заставі: польська громада, українська, канівська, черкаська. Вони приїжджають з гігантським барабаном, варимо юшку дуже-дуже смачну.
Тости козацькі вже повивчали, які вони п’ють із посудини. у вигляді великого рогу: «Слааааааава! Гей! Вооооооля! Гей! Будьмо! Гей! Гей! Гей!».

Корені, від яких не втечемо ніяким чином, але від яких можемо набратися максимально багато енергії для подальших зрушень. В нелюблячій Україні ніхто не буде добре жити і любити. Не можна нарікати, хоч на це і є підстави. Бо від таких слів змін нема, а від любові – є! Патріотизмом слід надихатися. Після подібних походів я повертаюся заряджена, щаслива-щаслива і вірші з мого пера аж ллються.

Береш участь у танцювальних змаганнях?
Не беру. Знаєш, яка у нас біда в Україні? Немає партнера.

Якщо сама трималий час навчаюсь, а потім веду партнера. А у танці (хоча не лише в танці) це помилка найгрубіша. Треба розслабитися, відчувати, як партнер керує. Гарна пара, не лише тоді коли обоє добре володіють технікою танцю, а коли є відчуття партнера. Так, власне, і в сімейному житті.
Коли я відпочивала в Домініканці, потрапила на сальса вечірку. Мої родичі підкручують: «Давай танцюй, ти ж ходиш на танці!». А я бачу, що тих складних рухів, яких ми у школі вчимо, там ніхто не танцює. Вони просто заплющують очі і висловлюють танцем бажання. Як Бернард Шоу писав: «Вертикальне вираження горизонтальних бажань». Головне – слухати, чого ти хочеш, які саме твої бажання, а тіло все це передасть. Як і поезія, власне.

Розмовляла: Ірина Новоставська
Фото: з архіву Тетяни Коваленко
Джерело: ГУЧНІ ІМЕНАhttp://bignames.org.ua