Що змушує нас слухати інших людей: чари, знання, досвід? Як зробити так, щоби люди чули Вас?

Спілкування з однією особою – це щось геть інше, ніж розмова з великою аудиторією. Останній надається велика увага, особлива манера викладення думок. Промовці зазвичай намагаються говорити пафосно, пишномовно, надто красиво. Часто не враховуючи істину життя. А саме: публічний виступ – це звичайне спілкування, інтерпретація Ваших думок. Будьте чесними і справжніми перед аудиторією!

Виступи відомих промовців є різними. Часто важливо не те, що ти говориш, а як ти це говориш. Якщо звертати увагу на вміння, то важливим є все: голос, тіло, прийоми, лінгвістичні конструкції. Але ж загадка, чому за деякими людьми йдуть, а інших просто не чують. Хтось використовує метафори, хтось зачаровує інтонаціями, плинністю мовлення чи різкими фразами, а хтось гумором чи швидкістю реагування. Навчитися технік можуть усі. Це підтверджують виступи відомих людей, які мали вчителів.

Якось на тренінгу прозвучало запитання «як потрібно ставити руки?», і відразу навздогін коментарі із залу «так – треба», а «так – не треба». В ораторстві понять «треба» і «правильно» взагалі, мабуть, немає.

Думаю, що дехто з Вас захоплюється мистецтвом, зокрема, живописом. Колись Ви приїдете до Франції і зайдете до Лувру. Там можна переглянути роботи багатьох митців. Кожна робота інша і кожен художник інший. Звичайно, руку одного майстра в його полотнах можна прослідкувати, та коли глянути на роботи різних майстрів, то усі вони різні. Єдиного канону немає. У цьому і полягає поняття мистецтва: у розмаїтті фарб, кольорів, мазків, сюжетів, стилів і технік. Ораторство – це також мистецтво.

В ораторстві також є і технічні моменти, і їх багато. Та коли ви навчитеся «тримати пензля в руках», далі варто імпровізувати. І тут вже починається найцікавіше. Слова «руки треба тримати так» і «правильно стояти так» можна перетворити на «доречно», чи «варто». У всьому, а не лише в ораторстві, найкраще користуватися здоровим глуздом і чинити так, аби отримувати бажаний результат. Є дуже багато прикладів відомих промовців, які обертаються спиною до аудиторії, схрещують руки, говорять надто тихо чи занадто голосно, які не слідкують за темпом мовлення, але які по праву називаються великими. Всі вони орієнтовані на реакцію аудиторії і діють так, як буде у цей момент найбільш доречно.

Саме тому я не розповідаю моїм клієнтам про відкрити і закриті пози. Немає цього. Є лише реакції людей поруч із вами, і ваші щирість, правдивість, вміння бути собою. І якщо ви вже  впевнені, що люди сприймуть вас добре, тоді вже можете виступати хоч стоячи на вухах. А не впевнені – вчіться.

Таємниця у тому, аби навчитися ловити найтонші, найменш помітні реакції аудиторії, реагувати на них, бути настільки гнучкими, щоби закохувати її у себе. Досвідчені промовці чітко знають, як відгукнеться кожне їх слово, кожен жест чи крок. А тому варто навчитися бачити себе зі сторони і вміти ставити себе на місце своїх слухачів.

Деколи звертаються мої студенти і нібито жартують: «Навчіть мене говорити неправду». Я ж відповідаю: «Ви спочатку правду навчіться говорити». Здавалось би, що вже простіше сказати, як те, у що ти віриш усім єством? Та деякі люди примудрюються видавати ці слова так, що вірити не хочеться.

У мистецтві спілкування вважаю найважливішими комфорт усіх сторін і щирість. Важливо говорити лише у прийнятному для тебе стані. Аудиторії також має бути комфортно у цей час. А щирість – це коли ти дивишся, слухаєш людину і ти віриш у те, що вона каже. Люди вибачать все – погану дикцію, слова-паразити, але нещирість – ніколи.

Аудиторією легко сприймається просте мовлення. Мова писемна є дещо іншою, ніж розмовна. І якщо завчати свої виступи, що практикує дуже багато людей, які не мають впевненості у своїх вміннях, то люди так і будуть сприймати – «шаблон», «навчили», «повторює». Говорити варто так, щоб тебе розуміли від 2 до 102, як каже відомий видавець Іван Малкович.

Моєю особливістю і величезною перевагою, як тренера, є те, що я навчаю людей вчитися самостійно. Показую, на що варто звертати увагу у кожній комунікації, навіть у буденному спілкуванні і щохвилинно навчатися від кожної людини, навіть при перегляді виступів інших спікерів чи новин.

Якщо мене запитають, чому я почала навчати публічному виступу, то скажу відразу: тому що виступати було моїм найбільшим страхом. Я не виступала, оскільки я боялася цього. Тоді я була перфекціоністкою. Вважала, що певних речей не робитиму доти, поки не навчуся досконало. Можливо деколи це й працює, та не у публічних виступах. А тому, щоби навчитися виступати, то необхідно це робити.http://bignames.org.ua