Українці опираються дрес-коду всіма можливими способами. Вигадують: не зручно у моїй професії, я такий одяг не одягаю, це не мій стиль, дрес-код – не для вільної людини. В чому насправді проблема, вирішували експерти та учасники Дискусійного клубу «Міцний горішок» від Студії управління часом BogushTime.

Про це «ГУЧНІ ІМЕНА» повідомила прес-служба Клубу.
На думку Альони Серебрової, люди поступово приходять до того, що корпоративний стиль – важлива частина компанії, це внутрішня культура. «Чим вища культура, тим більше вихований корпоративний дух, любов до роботи, бажання просувати торгову марку, свій бренд, гарно зустрічати клієнта», – коментує дизайнер.
Наталя Коваль: Цілком згодна. Якщо людина віддана компанії, їй дрес-код допомагає. А якщо спротив, тоді спротив проти всього, що пропонує компанія.
Альона Сереброва: Видно, коли психолог працює всередині колективу. У мене досвід роботи у великих компаніях, яким я робила стиль. Якщо в компанії проходять психологічні тренінги, люди стоять один за одним, відчувають корпоративний дух, вони самі хочуть і самі йдуть на контакт. Я одягала 25 менеджерів Мерседес-Бенц. Об’єм одягу дуже великий – 4 блузки, брюки, жакет і жилет. Одразу зауважила дівчат, які тільки-но прийшли в компанію, і тих, що давно працюють в колективі. Досвідчені думали насамперед про комфортність тканини, яка не повинна облягати. В цьому одязі їм потрібно показати машину, відкрити двері. Новачки прийшли себе туди продати і вони обирають фешн тканини. Коли виникають непорозуміння, я телефоную керівнику і вже з ним вирішую, що і як повинно бути, кому йти на поступку, а кого ставити перед фактом. В більшості випадків керівництво не дає дозвіл відходити від корпоративного стилю.
Серж Смолін, дизайнер: Альона говорила ще про внутрішню культуру людини. Якщо вона вважає, що може собі щось дозволити, вона це дозволить. Але і отримує відповідну реакцію від оточуючих.
Альона Сереброва: Я думаю, все впирається в суспільство. Тому що багато хто вийшли з радянського союзу, який був весь закодований. Дрес-код, хоч цього слова на той час не було, існував доволі жорсткий. Це форма жовтенят, комсомольський вигляд, партійні діячі. Саме тому у нас пішов антагонізм і саме тому окремі люди, які вважають себе більш просунутими, не хочуть дотримуватися правил і норм поведінки. Цим рішенням вони себе обмежують, адже втрачають можливість виглядати достойно в потрібний час у потрібному місці. Наприклад, жінка не повинна ходити на високому каблуці, тільки до 6 см. А набійки не можуть бути металевими – в суспільстві не красиво стукати взуттям. Є деякі політики, які дозволяють собі одягати жовтий галстук. Так, це модно, але ж є певні правила. Ось чому в кожному колективі повинна бути людина, не обов’язково психолог, який повинен нести корпоративний дух і інтегрувати дрес-код, який повинні всі дотримуватися. Ви, підтримуючи свій стиль, підтримуєте свій бренд. Ви підтримуючи дрес-код, підтримуєте бренд себе, людини вихованої і грамотної.
Людмила Богуш, модератор зустрічі: З чимсь я погоджуюсь, а з чимсь ні. Перше, що мене зачепило, це щодо радянського союзу і виховання. Я їздила як турист в Сідней (Австралія). Ми взяли білети в оперний театр, я одягнула вечірню сукню від дизайнера, і коли ми наближались туди, мене зустрічали здивовані обличчя. В театрі зрозуміла, чому, бо я прийшла дивитись виставу в приміщення бетонного мистецтва: пластикові стільці, бетонні стіни. Я виглядала дико. І мені сказали: «Ми ходимо в оперний театр слухати оперу, а не себе показувати. Це не радянський союз».
Серж Смолін: Тому що Європа Старушка – це Європа Старушка. Австралія – це інше.
Людмила Богуш: Коли в Європі, в Парижі в театрі продають чіпси, які люди їдять в залі, це Європа Старушка? Мені здається, що ми навіть більше зберігаємо ці традиції. Ми вважаємо, що театр – це мистецтво.
Альона Сереброва: Я показуюсь в Парижі вже вчетверте. Там інша специфіка. Шарф на шиї у чоловіків і жінок – це фішка. Але ні в одному державному закладі ви не знайдете людину, яка одягнена не по дрес-коду. На подіях і модних вечірках прописуються правила одягу, які ніхто не порушує.
Софія Лещишин: Якщо людина не хоче оволодіти цим, якщо вона не розуміє, що їй потрібно у житті, не примусиш її. Але, коли вона потрапляє на керівну посаду, це катастрофа. Наприклад, Універсал банк – чудово розроблений дрес-код. Є відділення, де ти заходиш і там працює все: і маркетинг, і таблички, і стійки і дрес-код. В іншому – все стоїть косо. Все залежить від начальника. Якщо хтось буде працювати у нього, то по образу і подобі. Коли шеф освічений, він погоджується з дрес-кодом. А якщо ні, протестує. Чому ми говоримо про банки? Тому що вони одні із відкритих публічних організацій. Банк «Фінанси і кредит» відзначали 20-річчя у Музеї Ханенків. Був закладений гігантський бюджет. Зроблено все ідеально. Заявлений дрес-код: смокінги. Головний банку приходить в сірому піджаку з галстуком. Мої працівники прийшли в смокінгах, які взяли на прокат за шалені гроші. Я попала на 400 доларів з сукнею. Не тільки голова банку, але й всі працівники не дотримались заявленого дрес-коду.
Тетяна Гурьєва, іміджмейкер: «Кілька років тому у парламент потрапила Руслана. Орган законодавчої влади здався їй дуже скучним місцем, про що вона неодноразово говорила журналістам. На сайті можна відслідковувати, скільки законопроектів подіє той чи інший кандидат. І на основі цього складати якесь враження. Руслана за весь час не подала жодного законопроекту, але зате 1 раз прийшла у сценічному костюмі. Це були білі шкіряні шорти, голий живіт, куртка біла і ботфорти. Жінкам Верховної ради від здивування перехопило дух, а чоловіки вискочили з зали. Руслані здалось, що це весело і оригінально.
Людмила Богуш: Дрес-код – це показник професіоналізму. Якщо ми будемо говорити про уніформу у компанії, організації, то людина, яка приймає уніформу, визнає, що є правила. Не можна бути професіоналом, не дотримуючись правил своєї діяльності. Для мене дуже високим показником професіоналізму є гольф. Тому що, якщо приходиш не в тому светрі чи взутті, тебе не пускають на поле. Гольф – гра професіоналів.
Наталя Коваль: Генеральний директор компанії, в якій я працювала, мотивувавав менеджерів вищої ланки до дотримування дрес-коду цікавими зустрічами. Він казав: «Ви недоречно одягнуті, я вас не можу з собою взяти». І через деякий період вони почали одягатися відповідно.
Костянтин Коптелов, займається тренінгами, коучінгом, також заробляє гроші науковими дослідженнями в психіатрії: Введення дрес-коду у моїй професії вважаю невиправданим. Ідеальний варіант – візити в офіс спонсорів. В такому випадку за тиждень до візиту надсилається лист команді, що з певної дати будуть в компанії високі люди. Всі приходять, як положено.
Наталя Коваль: У нас був випадок, коли приїхали інвестори. Були айтішники, яким дозволено одягатися так, як їм зручно. В коридорі гості звернули увагу на їх зовнішній вигляд. Після цього видали внутрішній наказ, в якому сказано, що коли очікується приїзд делегації, всі працівники повинні бути в костюмах.
Костянтин Коптелов: У попередній компанії у нас був дрес-код піджаки і при цьому старі пошарпані ноутбуки та дешеві мобільні телефони, які було просто не зручно показувати.
Софія Лещишин: Це культура вашого керівництва.
З розмови стало зрозуміло, що все таки дрес-код в Україні сприймають як обмеження, а не можливість виглядати доречно в певний час і в певному місці. Дрес-код не потрібний працівникам, які думками не належать компанії, не поважають керівництво. Дрес-код не може бути прийнятий в компанії, де сам керівник не дотримується правил. Дрес-код не може жити без ідейника, який постійно контролює його дотримання. Дрес-код – це рівень виховання, а значить, щоб його ввести, потрібно проводити навчання для персоналу.

Джерело: ГУЧНІ ІМЕНАhttp://bignames.org.ua