Вона пішла … недавно померла наша улюблена собака … Вона вже півроку хворіла, але, того,що це буде так раптово ніхто не чекав …

Її  звали Бара.

Тоді, у далекому 2001-му, ми з чоловіком(два  роки, як одружені) про  дітей навіть не думали. Обоє були затятими кар’єристами. А інстинктивне почуття піклування  вирішили реалізувати саме у домашньому улюбленці. Тоді у домі і з’явилася вона. Спочатку ми довго підбирали породу, щоб була і дружня до господарів і підозріла до чужаків і головне розумна!  Усе це зійшлося воєдино у рідкісній в Україні породі – Філа бразілейро. Усі хто знався з цією собакою характеризували її ,як відданого друга,який до останньої краплі крові буде захищати свою родину!  Знайти цуценят в Україні було не просто. З Полтави, де ми тоді мешкали,довелося їхати – під Одесу. С першого погляду доросла собака – мати цуценят – справила незабутнє враження.  Ми трішки не до оцінили розміри цього створіння! Але вороття назад вже не було. За спиною залишилося понад півтисячі кілометрів, а під ногами копошилися цуценята. Несподівано хтось сильно потягнув мене за ногу. Я опустила погляд  і побачила саме ЇЇ.  ВОНА відчайдушно роззявивши маленьку пащу схопила мене за черевик!  Гралася мала чи хотіла заявити про свій характер?!…Але з тієї хвилини частинка наших душ нам вже не належала. Ми назвали її Бара. Тоді  якраз з’явився анекдот про Собаку-Барабаку з холодними губами.

А у цієї породи губи великі та звисають. Тому окультуреною похідною анекдотичного ім’я стало -Бара. Для офіційних випадків ми говорили, що це скорочено від Барселона. І лише для близьких вона була Барабакою! Чуйна та розумна, як людина-зі своїм-складним характером, лукавством і пустощами. Вона пройшла з нами всі випробування і життєві труднощі-переїзд до Києва та поневіряння по зйомним квартирам(за останні шість років ми змінили чотири помешкання). Були часи,коли в кишенях залишалися останні двадцять гривень і ні у кого навіть думки не виникало,що можна не погодувати нашу собаку…Але було й гарно! Ми любили виїжджати втрьох у ліс, де Бара могла набігатися вволю нікого не налякавши,вивалятися у брудній калюжі та наостанок знайти якусь дохлу кішку! Вона любила плавати в річці, вона любила шоколад і сир із пліснявою, вона любила нас, а ми її ….

Біда  прийшла раптово. Одного ранку вона почала кашляти та задихатися. У лікарні зробили УЗД та поставили страшний діагноз – серцева недостатність. Часу дали – від двох місяців життя…Єдине чим можна було хоч якось допомогти це дуже дорогі ліки,які підтримують життєдіяльність організму на гарному рівні. Ми купили їх – собака ожила і стала такою, як була до хвороби,і ми повірили у диво! Але…даремно…Через півроку… за тиждень… вона майже припинила пересуватися. І ні подвоєна доза ліків ні різноманітні крапельниці і стимулятори нічим не допомогли…Того дня вона зовсім не змогла встати. Аби не мучати рідне створіння ми навіть зібрали волю в кулак аби таки зважитися та відпустити її…але… вона пішла сама. Тоді вона проводжала мене на роботу сумним, але живим поглядом. Її тіло не слухалось,а розум не міг цього збагнути…Під час випуску “Фатів”  вона померла. З останніх сил встала попити води,але для серця це було занадто і воно зупинилось…

Інна Шевченко

Нарешті моя мрія здійснилася!!! Я побувала у самому Червоному морі і бачила той чудернацький світ на власні очі!!

Море.

Взагалі то я не дуже добре плаваю. Тому із самого початку зробити крок з понтону у морську бездну( 20 метрів глибини) для мене було справжнім випробування. Адже думка про те, що дістати ногою щось тверде не так то й просто …не дозволяла повністю розслабитися і насолодитися спогляданням чудернацьких створінь. І хоч море і дуже солоне( тому добре тримає), але з надувними нарукавниками я почувалася набагато впевненіше. Отже маска, трубка, спеціальне взуття – і вперед! Якщо ви не були у Червоному морі – я кажу саме «в», бо «біля» чи «на» вам ніколи не дасть справжнього уявлення про це чудо природи – то ви багато що втратили!!! Червоний, жовтий, блакитний і бірюза, смугасті , плямисті й картаті, крилаті, носаті, і навіть губаті – риба Пікассо дуже вразила! Не кажучи вже про довгастих, сріблястих, голчастих – усе що ви там побачите описати словами просто неможливо! Якщо ви коли-небудь бачили яскраві фільми про підводний світ – то знайте саме туди ви й потрапите!

Пустеля.

Життя найбіднішого українця просто казка у порівнянні із життям бедуїнів. Кілька кілометрів від готелю і земля Синайського півострова показала справжнє обличчя. Пустеля вражає. Майже повна пустотінь та відсутність життя. Жодного куща, жодної травинки – лише одинокі дерева з голими гілками – одне на п’ять кілометрів. А ще деінде колючки, та частіше сміття – серед якого чомусь багато блакитної плівки…Саме у цьому жаху і живуть бедуїни – араби, вихідці із Саудівської Аравії. Їхні хібарки з картонними стінами купками розкидані по безкраїй пустелі. І у цьому всьому ходять тварини, які збилися у стада не за видової ознакою, а за спільної метою – знайти хоч щось поживне. Верблюди та висловухі кози, які належать бедуїнам порсаються у смітті намагаючись розжувати ту блакитну плівку … А обабіч дороги – лежать та розкладаються на сонці багато мертвих верблюдів. І скільки я не питала у місцевих жителів та гідів чому це так – ніхто адекватного пояснення так і не дав. Загалом – картина жахлива. Хочеться усіх нагодувати…Хоча гіди розповідають, що насправді бедуїни далеко не бідні люди – вони співпрацюють з туристичними фірмами і мають за це великі , як для Єгипту гроші. До речі, середня зарплата в Єгипті, у великому місті Каїрі – усього сто доларів.

Усе інше.

Начитавшись відгуків в Інтернеті про відпочинок у Єгипті – гарного сервісу я не очікувала.. Але мабуть мені пощастило! Навіть у порівнянні з гарними готелями Туреччини рівень спілкування єгиптян з туристами приємно здивував. Єдине, що дратує, то це палка прихильність єгиптян до білих жінок. Навіть присутність мого чоловіка не була особливим приводом для стримання арабського запалу. Кожен немов випадково під час розмови намагається доторкнутися до руки, або плеча…Із приємних особливостей народу – це їхня комунікабельність та здібності до мов. Більшість, хто працює з туристами – вільно володіють англійською, італійською і російською.

Отже, вражень від поїздки купа! За тиждень відмивши у Червоному увесь пил української столиці засмагла та оновлена я повернулася до улюбленої роботи!

P.S. Якщо потрапите до Єгипту, обов’язково скуштуйте свіжовичавлений сік із гуави! Це – просто райська насолода!!!

Інна Шевченко

Нині я знову шукаю сенс життя…Мені подобається все, що у мене є. Я люблю свою роботу, близьких людей. Але думка, що я щось пропустила, щось втратила – повертається знову і знову…

Усе звичне раптом починає дратувати, усе гарне викликає занепокоєння. Я – максималістка. Тому усе що відбувається зі мною, повинно мати яскраве забарвлення – біле чи чорне, але обов’язково виразне. Ніяких напівтонів. Живу за принципом: усе чи нічого. Усю сутність речей намагаюся проаналізувати, розкласти на деталі, удосконалити… і знову повернути на місце. На щастя світ настільки багатогранний, що кінця і краю цьому процесу не видно. Може, саме у цьому і є мій сенс…?!?

Інна Шевченко

Інна Шевченко – ведуча програми “Факти”.

Ведуча вперше спробувала працювати в кадрі на студії при університеті. Тоді там робили «Освітні новини» для УТ-1. Відзнятий матеріал стосувався рубрики «Один день в історії». «Зйомки відбувалися на вулиці, пам’ятаю, суфлера не було – текст весь у голові, – пригадує Інна, – було дуже холодно, й тому текст постійно плутався… А керівник студії постійно повторювала: «Ну що і досі хочеш бути ведучою?» А я казала: «Так, хочу!», починала спочатку і … врешті досягла мети!”
Народилась майбутня ведуча 6 вересня 1978 року в Полтаві. Батько – економіст, мати – фармацевт.

Після закінчення школи одразу пішла працювати, бо прагнула фінансової незалежності. Першою робота – продавець у кіоску. Тому до Аграрної академії на економічний факультет вступила через два роки. Паралельно закінчила бухгалтерські курси. І навіть працювала бухгалтером. Але швидко зрозуміла, що ця професія категорично не її. Кілька років минуло в роздумах та пошуках себе, і закінчилося кардинальною зміною життєвого курсу та місцем проживання. 2002 року Інна вступила до КІМУ на факультет кіно-телемистецтва.

Працюючи на радіо «Рокс Україна», Інна шукала роботу саме на телебаченні. Одного разу натрапила на вакансію ведучої нового проекту – вночі у прямому ефірі треба було спілкуватися з глядачами. Врешті її відібрали в основний склад ведучих. Ефіри планувалися на ТРК «Київ». Директор телекомпанії Валерій Ткачук побажав особисто побачити тих, хто буде в ефірі його каналу, і всі ведучі прийшли на зустріч із ним. Перед цим Валерій переглянув проби і зауважив, що пані Шевченко хотів би спробувати в новинах. Ось так усе й почалося.

Далі були новини на телеканалі К1, там Інна також працювала ведучою. Cьогодні Інна Шевченко – ведуча головного випуску новин за добу «Факти» на ICTV.

Вона любить своїх рідних, море, теплий клімат, подорожувати автомобілем, квіти – гладіолуси, сир з пліснявою, живопис – імпресіоністів, серіал «Секс і місто», свою професію і телебачення загалом.

Інформація з офіційного сайту ICTV.