Олена Божко: “Не можу сказати, що моє життя – це суцільний театр. Хоча, що я кажу (сміється)”

В столиці живе неймовірна людина — стихія, яка відкриває душі фотооб’єктивом — Олена Божко. Кожне її фото – це окреме кіно, окремий світ. Вона частіше фотографує чоловіків.

В чому філософія твоїх фото?
Я зрозуміла, що крізь призму фотооб’єктива портретною зйомкою можна говорити про глибинне людини, розмовляти емоціями, відчуттями, очима людей, які дивляться на нас з портретів, висловлювати свої думки, емоції, стани, переживання.

Яку філософію життя ти зрозуміла зі спілкування з людьми, яких фотографуєш?
Останнім часом частіше спілкуюся з творчими особистостями: художниками, акторами, музикантами, письменниками. Це — окремий всесвіт. Мені з ними простіше, вони ближчі, ми на одній хвилі. В одних вчуся мудрості, інші – викликають божевільні емоції, феєрверки, якщо говорити про репортажне фото з концертів. У портретній фотографії важливо знайти контакт з людиною. Якщо цього не станеться,- людину не побачать такою, якою вона є.

Інколи на встановлення контакту в мене 3-5 хвилин, аби впіймати головне, «вийняти» з людини емоцію, яка потрібна, яку, можливо, ти переживаєш разом з нею в цю мить.

Ти спілкуєшся з людьми, яких називають геніальними. Що відчуваєш поруч з ними?
Таким для мене був Віталій Лінецький. Люди, яким вдалось зберегти в собі дитину, дитячу наївність та безпосередність.

Творча людина дуже проста, відкрита для всесвіту, тонка, її легко образити.

Вона не знає, що таке пафос, зірковість. Спілкуючись з такими людьми, ти сам відкриваєшся, у відповідь на їх відкритість та щирість.

Ти частіше працюєш з чоловіками.
Це зрозуміло, бо я жінка, люблю спілкуватися з чоловіками, в моєму оточенні більше друзів – чоловіків. Фотографую лише тих, кому симпатизую. Траплялося, що треба було творити портрети нецікавих мені людей, але щось зупиняло, заважало. Подзвонила одному актору, поспілкувалися 5 хвилин і в мені загасилось бажання працювати. Людина просто викликала неприємні відчуття, але треба було працювати, бо особистість дуже відома. Я намагалась переейти через себе, але нічого не складалося. Постійно щось ставало на заваді: то він не міг, то я. Ця зйомка так і не відбулася. Якщо одразу душа не лягає,  не варто себе змушувати.

Фотографую жінок рідше, бо вони до мене не так тягнуться, як чоловіки.

Коли я дивилася виставку, я умовно виокремила три категорії чоловіків:  людина, що повністю склалася, немає жодного страху, інша – відчуття сімейності, відчуття теплої душевності, шкіра з молоком, пахне щастям, яке жінка віддає, третя – люди, що роблять дуже багато, але в них відчувається невпевненість, наче вони не все зробили, на що здатні. Традиційно люди, які роблять багато, їм видається, що роблять мало. Зокрема, це я побачила в очах Кузьми.
Зйомка Кузьми – це взагалі окрема історія. Я багато передивлялася його портретів за життя потім, після зйомки: як змінювався погляд людини з набуванням популярності, реалізації проектів, створення альбомів, написання пісень. На фотосесію у нас було 4 хвилини. Проведу аналогію з актором Віталієм Линецьким: 50 кадрів і всі різні. Потім передивлялася, здавалося, що за короткий час людина прагнула презентувати себе різною. З Кузьмою за 20 кадрів не було жодного дубляжу емоції. Я не могла зрозуміти, як таке можливо: вкласти всі переживання, сміх, плач, глибокий сум.

Наче каже з фотоапарату: “Дивись, яким я хотів бути для тебе”.

Добре, що 3 хвилини, а не годину чи дві, вдалося все це схопити.

На кожній зйомці відбувається маленьке чудо, але я не знаю напевно, коли воно станеться.

Переглядаючи фото, можу зрозуміти для себе, де той самий кадр, який має бути побаченим. Фотографії – це величезні об’єми, гігабайти інформації. Нещодавно передивлялася першу фотосесію, кадрів 200-300, і раптом зупиняєшся, фіксуєш погляд, дивишся пристально на монітор, – щось заворожує в цьому кадрі.
Залишати варто тільки ті фото, де зупиняється погляд, на який ти дивишся більше однієї хвилини.
На виставці презентувала 30 чоловічих портретів, з різними долями, з різними пережитими комедіями, трагедіями, несхожі і цікаві.
Коли фотографуєш людину, яку бачиш вперше у житті, в перші хвилини, години, вона для тебе замкнена і завдання фотографа – відчинити цей світ.

Досвід показує, що найкласніші, найвдаліші, найсправжніші емоції ти можеш «дістати» з людини на кінцевих хвилинах зйомки.

Я не люблю знімати у студії, але якщо все ж таки роблю це, то домовляюся про максимальний час, на 1 годину не погоджуюся – це тільки час на розуміння один одного. Творчі люди вміють працювати з першого кадру, бо вони одразу незалякані, їхня професійна діяльність передбачає спілкування, публічність. Інколи приходить пафосна, зверхня людина, але, якщо ти знаходиш спільну мову, вдається зробити результат, який сподобається обом сторонам.

Ти себе вважаєш прагматиком чи творчою людиною?
В чомусь я прагматик, але не у творчості. В творчості я – цілком вільна людина з інколи божевільними думками, емоціями, поривами. А в житті в багатьох моментах я буваю дуже прагматична.

Не можу сказати, що моє життя – це суцільний театр. Хоча, що я кажу (сміється).

Не даремно я закінчила театральне, декораційне. Треба скоро книгу починати писати “Театр в мені, я в театрі”.

У тебе відбувається все за планом?
Найцікавіше відбувається тоді, коли ти не плануєш, експромти. Я намагаюся, змушую себе щось планувати, постійно починаю новий щоденник, до того ж купую гарні, дорогі, щоб жаліти їх викинути, залишити, втратити.

Я можу собі написати план на кілька днів, а потім просто забути його подивитись, – в цьому вся я.

Ти можеш напланувати, що завгодно, а відбудеться 3-ий, 50-ий варіант, який у тебе у голові не народжувався. Два проекти, реалізованих в 13-тому, 14-му році, 2 календарі, не були сплановані. Мала ідею фотографувати відомих українських акторів, режисерів, діячів кіноіндустрії, зробити серію робіт цих людей. Почали з’являтися люди, які захотіли допомогти в реалізації календаря, надихали до пошуку спонсорів, меценатів. Завжди приходять люди, які допомагають тобі реалізувати проекти, які повинні бути реалізовані. Я взагалі лінива по життю.

Мені як творчій людині потрібний чарівний копняк, без якого нічого не виходить. Можу годинами сидіти на балконі у своєму улюбленому кріслі, думати про вічне і нічого при цьому не робити. Поки хтось не подзвонить і не скаже: “Лєно, досить займатись невідомо чим. Вставай. Вперед”.

Така можливість є у лінивих.

Мені зранку якось організм каже “Не вставай. Не йди”. Я розумію, що я маю обов’язки, відповідальність за роботу, перед людьми, розпланований день. А був час, що я так втомилася, що аж скайп перестав працювати. Думала, що він у мене не працює. Прочитала, що у всіх припинив роботу.
Не можна йти проти своєї волі. Захотіла лежати: лежи. Не захотіла: не лежи. Але роби так, як тобі підказує інтуїція.

Фізіологія каже, що ти маєш слухати організм. Життя вносить корегування “Ти повинен бігти, щоб вижити”. Може, те, що ти пролежав 2 години на дивані, принесло більше користі, аніж ти добіг в метро і з метро.
Якщо ти не хочеш бігти, – не біжи.

Ти наступанням на горло своїй пісні можеш зламати всесвітній план.

Все повинно бути органічно і лаконічно.

Ще є таке слово “саботаж”. Відчуваю, що організм не хоче робити, а треба, у тебе ж дедлайн.
Не треба було тобі це робити і все. Коли я вчилася в інституті протягом 5 років у нас щосеместру відбувалися художні ради. Збиралась професура, ходили по майстерням різних курсів, оцінювали роботи, зроблені за семестр. Оскільки цілий семестр всі займалися невідомо чим, звісно, якісь роботи виконувалися, але більша частина з них – очевидно ні.

Остання ніч перед радою, перший курс. Ми робили малюнок, живопис, композиція. Малюнок готовий, живопис є, а композиції нема. Я вигадую божевільну інсталяцію в майстерні. Я там фарбую стіни, клею газети, драбини, надписи на стінах. Була тема задана “За Шекспіром”, я обрала “Ромео і Джульєтта”. На ролі головних героїв Ромео і Джульєтта запросила своїх друзів, інтегрувала в композицію в завмерлих позиціях. Зайняла пів майстерні своїм креативом. Приходить худрада, в них виникає реакція дикого захоплення “Тут ще живі люди сидять”, які насправді сиділи і слухали, що худрада говорить, шпіони. Це тільки підтвердження, що в останній момент, в останню ніч може народитися щось надприродне і геніальне.

От наприклад, календар «12 музик» має багато загадкових історій довкола себе. Кузьму я фотографувала останнього із серії календаря 2015. Ми сиділи з дизайнером на кухні і вперто не могли згадати, кого ми забули. Друк за 2 тижні, не можемо збагнути, де ж дванадцятий портрет.

Ми не могли згадати, ламали собі голову, і тут раптово зрозуміли: “Кузьма, як можна було забути!”

Ми двічі з ним зустрічалися. Перша фотосесія була невдала через велику кількість гриму на обличчі, але наступна – 3 хв. і 40 секунд, мені здається, вийшла дуже вдалою. Це не було домашньою заготовкою, це зйомка в божевільному ритмі, але з шаленим бажанням – зробити якісно. Поспіх у моєму випадку не впливає на якість. Я завжди збираюся в останній момент, в останні хвилини, волю в кулак і робота на результат.

Ти себе вважаєш гармонійною людиною, що останнє слово за тобою чи все таки життя диктує тобі і ще вказує суспільство?
Суспільство не диктує. За останній час я від багатьох людей чула у свою адресу, що я гармонійна людина. Так говорять люди збоку, так і є, і я себе такою відчуваю. Соціум ніколи ні в чому на мене не впливав. Це стосується різних аспектів. На мене ніколи не впливала мода: ні в одязі, ні у фото. Я врівноважена творча людина, хоча це смішно звучить.

Ти мрійниця?
Так.
Помилка багатьох людей, які зі мною спілкуються, створюється ілюзія, що я така замислена, зосереджена, вся у собі, розрахункова. По життю, я замріяна людина.

Постійно у мріях, ілюзіях, переживаннях, може, зовнішньо, це інакше виявляється – як захисна реакція. Можливо, зовнішнім прагматизмом приховую внутрішні переживання, намагаюся вберегти свій внутрішній світ зовнішнім, інколи надто зосередженим обличчям, може, навіть агресивним.

Я велика фантазерка. Часто життя надто сильно б’є по голові, бо я занадто фантазую і думаю. Але я така.

Ти часто постиш у Фейсбуці Сергія Жадана. Інші потім теж постять. Скажи, які рядки твої улюблені? Поезія має місце у твоєму житті? Які ще поети тобі близькі?
Так, останнім часом поезія Сергія Жадана мені дуже близька. Насправді, складно виокремити якісь конкретні рядки, але перше, що мені спадає на думку, це:

«Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є»

Інколи мені здається, що все моє життя – це суцільна поезія, бо мені насправді щастить зустрічати на своєму шляху дуже талановитих людей.
Власне кажучи, новий проект, над яким я саме зараз працюю, почався з того, що я зацікавилась творчістю сучасних українських авторів, зокрема, відкрила для себе Юрка Іздрика, Дмитра Лазуткіна, Андрія Любку та інших.

Нещодавно ти стала сценаристом неймовірного відео “Коли Вона” групи “Козак Систем”. Дивовижний початок, драматургія. Дуже хочеться почути цю історію від тебе. Про що цей кліп?
Ну, чи це відео «неймовірне» все ж таки мають оцінити глядачі. Мій задум, як сценариста, на жаль, не був реалізований в повній мірі. Дуже сподіваюсь, що кожен побачив в цій відеороботі щось своє, інтимне та близьке.

Розмовляла: Ірина Новоставська
Фото: Міха Хайкін
Джерело: ГУЧНІ ІМЕНАhttp://bignames.org.ua

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *