Лілія Ребрик: «Таємниця – це не зрада»

Лілія Ребрик: «Таємниця – це не зрада»
Відома телеведуча і акторка Лілія Ребрик дуже сильна людина. Цю жіночу мужність заклали їй батьки. Але водночас вона вільна. І саме про ці рамки – межі дозволеного ми вирішили поговорити з відомою особистістю.

Ліліє, ви любите швидкість?
Я обожнюю швидкість, але не дозволяю її у місті. Машина дає можливість переключитись на дорогу, на інші об’єкти уваги. В таксі, в громадському транспорті ти завжди можеш існувати з якимись проблемами, думками, що тебе супроводжують. Швидкість дає внутрішню свободу, завжди ти приймаєш рішення, тільки від тебе залежить – так, чи інакше ти поїдеш. Почуття свободи надзвичайно цінне для мене як для особистості, як для актриси, як для жінки. Машина дає таку можливість: не подобається – сісти у машину і поїхати. Ти ні від кого не залежиш.

Почуття свободи штовхає вас у дорозі на небезпеку?
Я ніколи свій поганий настрій не виливаю у швидкість, водіння, їжджу більш менш однаково. Коли навідуюсь до батьків у Чернівці, тато свариться, бо дуже швидко приїжджаю. Я кажу: «Тату, я ж не можу десь зупинятись і обганяти когось не буду, коли розумію, що це ризиковано». Я завжди з розумом катаюсь. Швидко, але з здоровим глуздом.

Висота вас також приваблює?
Я страшенно люблю висоту. Не знаю, чому я купила квартиру на 5 поверсі, а не на 25-му.

Ви дуже вільна людина по життю. Це впливає на вашу пунктуальність?
Пунктуальна, де можу, намагаюся приходити вчасно, навіть на побачення. Втім, коли на спіткання я приходжу перша, переводжу його у ділову зустріч.

Лілія Ребрик: «Таємниця – це не зрада»

Свобода не любить обмежень. Як ви ставитесь до соціальних рамок?
Вони повинні бути. Мене виховували у тих чи інших межах і я не шкодую. Це формує твоє сприйняття, особистість. Не всі живуть за принципом, як написано у книжці, а ще: як виховали батьки, які ти книжки читав, на яких рамках ти виріс. Я вважаю, що на сьогоднішній день в театр ми ходимо так, в кіно ми ходимо так, на вечірку ми ходимо так, вдома ми ходимо ще якось. Повинно бути поняття морального етикету, рамки поведінки. Ми ж не тварини. Ось мені зараз захотілося закинути ноги на стіл і сидіти з вами так розмовляти, але ж я цього не роблю, бо у мене є відчуття – чому я маю так сидіти. Сиди собі так вдома, коли тебе бачить тільки кохана людина. Але навіть з нею ти подумаєш, як сісти – на правий бік чи на лівий. Все одно ми себе контролюємо, – це нормально. Людина може вільно існувати в рамках і робити те, що вона хоче, але в межах цього дозволеного.

Нехай соціальні обмеження ви підтримуєте, але ж психологічні рамки – це ще важливіше особистісне питання…
У мене є багато таких психологічних рамок. Це, як свого часу мене навчили, що дівчина першою не має дзвонити чоловікові. Я зараз думаю, добре це чи погано. Але це настільки жорстке обмеження. Доки мене з цим чоловіком не пов’язують романтичні стосунки: по роботі, ділові справи, без всякого натяку беру телефон, дзвоню, бо мені треба щось для себе зрозуміти. Інша моя жорстка рамка – це, що має бути оцінка «5» і «2». Мама каже: «Краще вже на «2», ніж на «4»». Тобто краще отримати двійку і не займатись взагалі цією справою. За четвірки батьки сварили страшенно. Ти розумієш, що мама так виховала, і це ж по життю так далі. В принципі мені так подобається. Я не знаю, як своїх дітей виховуватиму.

Чи маєте власний простір у родині?
Я, думаю, що у кожного має бути своя територія. Цей простір кожного треба цінувати, і позбавлятись його – це величезна помилка. І коли ти кажеш: «Ні, це ж родина, у тебе немає бути жодних секретів і таємниць», – нічого подібного. Ти маєш право на них. Таємниця – це не зрада. Це мій особистий простір і не чіпай. Я маю право виокремлюватись, побути одна, подумати, повагатися. Врешті решт – моя машина, я сідаю у свій особистий простір, включаю, яку я хочу, музику, температуру, і ніхто не рухає мене. В родині не потрібно тікати тільки у свою автівку, адже у квартирі ти маєш право мати цей простір, живучи навіть з людиною. Я, думаю, – це найважливіша якась така проблема, з якою можуть стикатися молодята, коли вони просто розчиняються один в одному. Це добре, але тільки на перших порах, потім це вже нікому не цікаво. Пристрасть минає, закоханість вивітрюється і далі потрібно цінувати людину, і за щось цінувати і поважати. Людина може бути цікава, коли вона сам на сам із собою. Запам’ятовується певний образ людини. Він може бути таким, таким, таким, але він має бути цікавим і не розкритим до кінця. Є мобільний телефон – це моє приватне життя, його мобільний телефон – його особиста дійсність.

Чоловікам характерно проводити ревізію мобільних коханих…
У мене теж був період, коли я розглядала мобільний. Знаєте, коли ти береш в руки і розглядаєш мобільний, – це вже від такої безвихідності, коли людина не йде на контакт, не розмовляє. І ти себе свариш за такий вчинок. Навіщо підтримувати далі стосунки, коли переходиш до подібних крайнощів. Ти, аби щось зрозуміти і відповісти на свої запитання, берешся за приватну територію коханої людини. І коли ти подумав, що так треба вчинити, можна ставити хрест на стосунках, адже це момент довіри, ревнощів, особистого простору. Вони переплітаються дуже міцно, тісно.

Розмовляла: Ірина Новоставська
Фото: dance.stb.ua
Джерело: ГУЧНІ ІМЕНА
http://bignames.org.ua

Лілія Ребрик: «Таємниця – це не зрада»: 2 коментаря

  1. Гарне інтерв’ю з цікавими запитаннями і цікавими відповідями. дякую! Чекаємо на нові портрети знаменитостей :)))

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *