Лілія Ребрик: «Йдучи на телебачення, маю чимось підкорити»

Лілія Ребрик стала акторкою, хоча батьки зірки мріяли про зовсім іншу долю дочки. Вони хотіли, щоб їхня дитина лікувала людей. Втім цілеспрямовану дівчину зупинити не змогли сумніви найрідніших людей.

Ви володієте багатьма іноземними мовами. Де ви їх вивчали: в Україні чи закордоном?

Я закінчила третю гімназію у Чернівцях з поглибленим вивченням іноземних мов. Французьку опановувала з 1-го класу, англійську – з 5-го, польську – з 9-го. Румунську мову викладає мама. У мене були дуже гарні викладачі. Вдячна, що вони дали такий фундамент. Після школи я навіть мала можливість вступати на французьку мову без іспитів. Мене запрошували в чернівецький університет.

Ви стали на театральну стежку. Чому?

Планувалось батьками, що я йду в Медичний інститут. Я випадково почула на радіо оголошення: «Київський і інститут театрального мистецтва оголошує набір на підготовчі курси акторського факультету». Думаю, у мене була таке дитяче уявлення, що я все життя ходитиму як монахиня у білому халаті. І тоді собі сказала: «Все таки їду на театральне. Буду намагатись, а там, як Бог дасть».

Потім батьки зізнались: «Лілю, ми сподівались, що ти не вступиш. Потрібні були звязки – це все ж таки Київ. Немає у сімї нікого, дотичних до театрального».

Я їду… Проходжу перший відбірний тур. Мені щось рекомендують і я вступаю з першого разу. Причому дуже рано закінчила школу – в 16 років. У травні у мене було день народження, в червні – вступила та була студенткою першого курсу. Коли мені було 20, вже працювала у театрі. Дуже багато зекономила часу на навчання.

Коли навчалась в інституті, безумовно мріяла працювати у театрі. Мені художній керівник запропонувала, щоб я вступала в аспірантуру, викладала в інституті. Я сказала так: «Валентино Іванівно, я так хочу працювати у театрі». Тоді вона моє рішення сприйняла з розумінням. Зараз я своє надолужила і викладаю в інституті.

Як ви потрапили на телебачення? Чи мріяли про таку перспективу?

На курсі третьому мене запросили у новини, які продукувались для ICTV. Але тоді все так заморозилось, не почавшись. На пробах мені так сподобалось, перевіряла себе на відчуття комфорт і мені було зручно. Я вірю і живу за принципом, якщо воно твоє, тоді від тебе нікуди не дінеться.

Потім мене абсолютно випадково знайшли у гримерці театру. Приходила дівчина з телебачення. Терміново була потрібна ведуча на передачу «Metropolis», що запускалась на СТБ, – про новинки у сучасному світі, житті. Я розуміла, йдучи на телебачення, маю чимось підкорити. Тоді я вразила своєю памяттю. Мені дали папірець з текстом. Я його прочитала, одразу вийшла і розказала, причому виклала дуже дотепно. Хоча тексту там було немало. Ця програма протрималась місяця два, адже тоді тривала Помаранчева революція, тому людям було не до мистецтва.

Вже, коли був прогноз погоди, це не обговорювалось, мені подзвонили і поставили перед фактом: «Ти знаєш, що у нас розглядаєшся як ведуча «Погоди»». Так я потрапила на телебачення і вдячна долі, що є така можливість. Отримаю від цього безкінечне задоволення. Дай Боже, аби проекти та проекти!

Як ви стали обличчям програми «Неймовірні історії кохання»?

Була в ефірному корпусі, писала погоду. Мені кажуть: «Лілю, у нас Надя пішла, шукають ведучу. Може, ти хочеш спробувати?». «Не знаю, дуже боюсь займати чиєсь місце», – відповіла я. Зараз, будучи на цій програмі, розумію, що можна зробити своє місце у «Неймовірних історіях кохання», уникнути порівнянь та бути собою. Чесно кажучи, я забігла у студію у тій же сукні, що читала погоду, відчиталась і вибігла. Тоді я не усвідомлювала: потрібно чи не потрібно, погоджусь чи не погоджусь на цю пропозицію. Потім пробувалась ще раз. Вони розглядали варіанти у парі з Владом Ямою та Максом, але керівництво вирішило дотримуватись попередньої концепції і залишити одну ведучу. У мене була думка вдягати суворі англійські костюми, але все одно сказали, що у нас є спонсори, які вимагають від нас гламурного образу.

Програма називається «Неймовірні історії кохання». Щось все ж таки вплинуло на ваше рішення, можливо, свої переконання про кохання?

Безумовно, вважаю, що цю програму має вести людина, яка щось бачила у житті. Очі – перше, що видає людину. У цій програмі хочу додати своє ставлення до неймовірних історій кохання, зробити акцент на неймовірності. Саме почуття кохання – неймовірно, стається не кожного дня і далеко не з кожною людиною. Це треба цінувати, берегти, пишатись, насолоджуватись. Мені приємно, що у моїх очах щось помітили, побачили. Розумію одне, якщо у людини все добре і гармонійно, їй не потрібно це показувати. Інколи за веселощами, за легким образом криється щось глибинне і серйозне. Це завжди цікаво, таємниче.

А чому ви припинили займатись гімнастикою?

Я не те, що закинула, просто виконала програму майстер спорту. Це ступінь, на якій можна закінчувати. Мене виховували батьки так, що не було такого: почала займатись, а потім закидала. Музичну школу довела до кінця, хоча розуміла, що я не буду пов’язана з музикою. Мені подобалось для загального вміння. Можу сісти будь-коли за фортепіано і зіграти щось душевне. Гімнастикою я позаймалась 15 років. Потім мені пропонували вступати у Кіровоградський Інститут Фізкультури. І я сіла, думаю, в принципі, що дає інститут фізкультури – ти працюєш просто тренером, а цим можу займатись, маючи документ майстер спорту. Я розуміла, що сюди дорога мені не буде закритою ніколи. Так воно і склалось, само собою випрацювалось. Батьки завжди казали: має бути професія. Коли я вступила у театральний, вони плекали надію, що я ще кудись вступлю. Можливо, не закину іноземну мову, щоб все ж таки була якась професія. З мого курсу мало хто працює за фахом – буквально четверо з вісімнадцяти. Якби було стільки акторів, скільки виходить, сама професія втратила б сенс і цінність. Не може бути кожен актором. Навіть я, коли прийшла у театр, дала собі 5 років. Якщо за цей час нічого не зможу досягти, то я знайду сили піти з цієї професії і займатись чимось іншим, вступити кудись. Минуло 5 років і я розумію, що щось є.

Театр – це фактично прямий ефір і на ТБ ви ведете на живо. Як ви долаєте страх перед камерою?

Коли мені сказали, що працюватиму у прямих ефірах, по-перше, мені було дуже цікаво, як воно, що відбувається. Людський організм – це інструмент, особливо акторський. Ми маємо вміти вірно його налаштовувати. Струни можуть звучати, а можуть і не звучати. Це як дар. Коли інструмент знаходиться в робочому стані, він грає. Я переживала за прямий ефір, бо не знала, як мій організм реагуватиме. Хтось починає говорити, а хтось навпаки замикається і не може слова сказати. І, мабуть, першу фразу, яку я мала казати в ефірі: «збір танцюристів по всій Україні добіг кінця, нарешті настав той час, якого ми так довго чекали» напевно ніколи не забуду. Просто я її зазубрила. Думаю, що ж відбувається з організмом, коли тобі кажуть: «5, 4, 3, 2,1, ефір». Коли я з кимсь ділилась з акторів тими відчуттями перед ефіром, то вони мені кажуть: «Лілю, ти що, ти ж в театрі працюєш. Це ж той самий прямий ефір». «Ні, – кажу. – Ви ж не розумієте. Це абсолютно різні речі». Хоча так само ти виходиш на сцену, так само ти долаєш аудиторію, спілкуєшся. Є момент цього взаємного обміну енергетикою на початку, коли ти виходиш. У прямому ефірі ти маєш тримати аудиторію через призму камери – ось складність і відмінність прямих ефірів театральних та телевізійних.

Коли зайнялись озвучуванням фільмів?

Спочатку мене запрошували озвучувати епізоди. Навіть на СТБ пробувала озвучувати документальні фільми. Вперше спробувала дублювати – фільм «Діви ночі» з Майковим Пашою, в якому також грала. Стрічка знімалась російською мовою. Мали передублювати українською. Був кастинг на плюсах. Пам’ятаю, що на Пашу запросили Остапа Ступку, а я прийшла на себе пробуватись. На мою роль теж було багато претендентів. Ніхто не знав, як українською мовою. Важливо голосом передати почуття. Вони пробували усіх, хто грав себе, але з тих, хто грав сам себе і дублював, була одна я.

Тоді ще така кумедна історія трапилась. Остап мені досі пригадує. Я не знала, як дублювати взагалі. Я прийшла, вдягла навушники, але не ті, що були ввімкнені в апаратуру. І чую здалеку: «Давай, Почали!». Є текст, я пам’ятаю, як грала. Моя героїня – власниця дому повій. Ні себе не чую, ні людей, які сидять за пультом. І потім Остап взяв за провід, починаючи від навушника і почав тягти, тягти, тягти, кажучи: «Це що таке?». Там просто усі впали, рухнули. «Лілю, це тільки ти так можеш. Невже ти не можеш сказати, що не чуєш?». «Я, – кажу, – ж не знала. Може це так треба». Одним словом вони мене затвердили і запросили працювати на «1+1». Вони зауважили, що маю до цього хист і дуже переймаюсь персонажем, якого озвучую. Потім вони мене попробували ще на якісь ролі. Ну на такі невеличкі запрошували. І перша така велика роль для кінотеатру – це був «Неймовірний Халк». Крику було стільки. Але цікаво, тому що ти проживаєш роль, яку голлівудські актори грали за мільйони. Хочеться це зробити максимально органічно, максимально душевне і, можливо, своє щось не завадить. Потім «Ненароджені» і «Життя спочатку» – Кейт Вінслет.

Розмовляла: Ірина Новоставська

Джерело: ГУЧНІ ІМЕНА

http://bignames.org.ua

Лілія Ребрик: «Йдучи на телебачення, маю чимось підкорити»: 1 коментар

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *